Петер Хьоґ - Тиша

Він прислухався до неї. Припустімо, вона йшла на зустріч з подругою. Щоб піти разом з нею до театру. Вона була в спідниці. У колготках. Шкіряних чоботях на високих підборах. А проте вона поїхала велосипедом. Навіщо кидати гроші на вітер і проциндрювати заощадження? Такого от п’ятничного вечора.

— Асто, — поцікавився він. — Ти що, виконуєш якусь судову постанову?

Вона безрезультатно спробувала відступити від нього подалі.

Він ступив до оркестру. Нахилився. Підняв купюри. Відлічив половину. Там усе ще залишалося по тисячі на кожного музиканта.

— Коли займаєшся благодійністю, — зауважив він, — важливо не перетягнути струну.

Цієї миті колективний параліч минув. У напрямку до нього кинулися люди.

Якби цей забіг проходив на дистанції півтори тисячі метрів на освітленій доріжці зі штучним покриттям, його 6 зловили. Але це була спринтерська дистанція в темному лабіринті.

Він кинувся в перші відчинені ворота, два кухарі якраз намагалися вивантажувати щось із двох Лайсемеєрових катафалків, надвірні сходи вели вгору на два поверхи і на дах низенької будови у дворі, потім чотириста метрів уздовж живоплоту по парканах і контейнерах для сміття, що розділяли дворики позаду житлових будинків на Ню Естерґаде і Ню Адельґаде. Він перетнув Ню Естерґаде й Кепмаґерґаде, і, тільки коли він вискочив на відкриту місцину, де на людину, що біжить, усі одразу звернули б увагу, він пішов повільною ходою.

На перший погляд місто виглядало як завжди, хіба що біля готелів у два ряди стояли фургони телекомпаній. Але звукова картина змінилася. Спочатку він вирішив, що це через оточення. Дорогою до ресторану він звернув увагу на те, що центр міста вже був закритий для в’їзду, пропускали тільки таксі та автобуси, напевно, чекали нових поштовхів.

Він завжди любив ті деякі міста, на вулицях яких немає машин, насамперед Венецію. Через чудову чутність — кроки людей і голоси далеко лунають у міському просторі. Так само було зараз. Він перетнув площу Ґробредреторв — і п’ять сотень голубів знялися в повітря, від ударів їхніх крил затремтіла вся площа. Потім Ратушну площу — на ній теж не було жодної машини. Він ніколи не чув район Вестербро таким — тихим і врочистим.

Потім він відчув, як навколо нього збирається тиша, всі звуки сконденсувалися, він почув тему флейти, це зазвучав «Actus Tragicus» — єдиний реквієм Баха. Можливо, це всього лише фантазія, а може, Баху вдалося вловити щось із звукового оформлення, яке супроводжує всі апокаліпсиси. Адже йому тоді було всього лише двадцять два роки.

Шум машин оточив його на Вестерброґаде. Він звернув у провулок, що вів туди, де колись був полігон. Йому конче треба було перепочити — середні дистанції найгірші: після чотирьохсот метрів анаеробні резерви спринтера спустошені, а до фінішу ще далеко; серце його працювало надто швидко, щоб молитва могла встигати за ним.

Якась жінка зайшла у двері під’їзду, він устиг підбігти до дверей до того, як вони зачинилися.

Він постояв, чекаючи, поки стихнуть кроки жінки й зачиняться двері квартири. Потім піднявся нагору — ліфта в будинку не було, — проминув шостий поверх і сів на східці перед горищем, на якому сушилась білизна. Запалив світло й дістав згорнутий аркуш паперу, який він витягнув з кишені Стіне.

Це був факс із якимсь готичним підписом, що його годі було прочитати, й логотипом «Berlin, Europaisches Mediterranisches Seismographisches Zentrum» [44] «Берлін, Європейсько-Середземноморський сейсмографічний центр» (нім.). . Шкода, що він не надто сильний у німецькій, тільки тексти кантат Баха може читати — та й то заледве. Але адресу зрозуміти було не важко: вона складалася з імені й прізвища Стіне та зазначення двох місць. Одне було готель «Скандинавія» з номером кімнати. Друге — «Пілон 5, Копенгагенська гавань».

Він згорнув аркушик і сховав його. Прислухався до звуків будинку під ним. До звуків родинного життя.

Тоді він востаннє спробував створити справжній дім. Це було посеред шляху, приблизно за півтора місяця до зникнення Стіне. Якось зимового вечора. Вона готувала йому їжу. Він сидів, прислухаючись. Це було все одно що прислухатися до пауз в моцартівському адажіо сі-мінор. Мирно, споглядально. Цілком задоволено.

— У мене виникло інтуїтивне відчуття, — мовив він. — Мить тому воно знайшло звукову форму. Звідкись із глибини. Я побачив, що ти могла б залишити свою роботу.

Вона завмерла.

— Тут не зовсім звичайна ситуація, — провадив він далі. — Справа не у звичайному бажанні чоловіка контролювати жіноче. Навіть найвідоміші — Грок, Бетховен, Шуберт — усі вони потребували жінок, які могли повністю розкрити свій талант піклування. А Бах? Дві жінки. І Ісус: Діва Марія і Марія Магдалина. Якщо у чоловіка є творча або духовна місія, йому потрібна цілковита відданість жінки.