Петер Хьоґ - Тиша

— Африканка, — мовив він. — Вона погрожувала мені. Говорила, щоб я тримався подалі.

— Мені завжди здавалося, що як у театральному світі, так і в цирку заведено влаштовувати прослухування. Щоб вибрати тих, кому це справді треба.

Він різко спинився. Тіло його заніміло. І все-таки він змусив свій голос мурмотати, немов голос сіамського кота.

— Щоб стати ігуменею, — зауважив він, — треба, мабуть, заслужити на дуже високий ступінь довіри.

Вона обернулася до нього. Бувало, що він, сидячи в кафе десь на півдні Європи, прислухався до черниць, що проходили мимо. Від маківки до серця в них звучав переважно Монтеверді. Але нижче вони були зашнуровані. Ця жінка була зовсім інше явище.

— Це в ідеалі, — зауважила вона. — А насправді всі ми маленькі люди.

— Тоді мені доведеться попросити вас викласти все це письмово, — сказав він. — Усе. Про митрополита і патріарха. Про клопотання і п’ять мільйонів.

Вони знов опинилися в кутовій кімнаті, вона писала швидко й зосереджено, відійшла до сусідньої кімнати, задзижчав ксерокс, вона повернулася, простягнула йому документ, він прочитав і поставив свій підпис. За своє життя йому траплялося підписувати багато контрактів, але такого у нього не було ніколи.

— Ви мені вірите? — спитала вона.

Він кивнув.

Вона притримала двері. Простягла йому руку. Він потис її. Якийсь час вони постояли у дверях.

Звуки навколо них почали змінюватися. Спочатку вони стали яснішими. Він почув своє власне тіло, її тіло. Він зареєстрував ледве чутний шепіт електроніки, що була в режимі очікування. Він чув будинок — вічне, ледь помітне осідання каменю й бетону. Вібрації сплячих людей.

Він почув, як звуки гармонізуються. Складаються в загальну тональність. Він був свідком якоїсь оркестровки.

Він більше не чув основного тону жінки. Він поглянув на неї. Вона стала безбарвна. Він знав, що вони стоять, випроставшись, і разом рухаються, через усі духові труби і резонуючі корпуси інструментів, туди, куди йому завжди хотілося, до тиші.

Смуток і страх виникли раптово, немов удар у литаври. Він мало не закричав. Тієї ж миті все повернулося на свої місця.

Він прихилився до стіни. Минув якийсь час, перш ніж він зміг заговорити.

— Рік — це великий шмат часу, — сказав він. — Ви можете забути про наш договір.

— А може, ми пам’ятатимемо про нього, — заперечила вона.

— А може, ви помиляєтеся. Ніхто не переслідує дітей. У цьому випадку я занапащу своє життя.

— Великих, чоловіків і жінок, — сказала вона, — завжди вирізняло те, що вони, коли доходило до діла, ладні були поставити все на один номер рулетки. Номер Спасителя. І без будь-якої гарантії, що він випаде.

Світ навколо крутився перед очима Каспера, немов карусель — монастирська карусель.

— Це буде довгий рік, — сказав він. — І не найлегший у моєму житті. Ви можете дати якусь пораду?

Вона подивилася на нього:

— Ви коли-небудь намагалися молитися про щось?

— Я не молився, я вимагав. Більшу частину свого життя.

— Ось чому ви не просунулися далі.

Від гніву у нього знову перехопило подих.

Звучання її перетворилося на «Гольдберґ-варіації». Стало майже родинним. Він відчув, що подобається їй. А подобався він небагатьом, можливо, одиницям. Він відчував це у Кларі-Марії. У Стіне. У людях, які могли терпіти шум його системи. І не просто терпіти.

Любов робить людей рівноправними. На хвильку вони опинилися на одній сходинці.

— Кому мені молитися? — спитав він. — Хто сказав, що там хтось є, хто сказав, що всесвіт не просто одна велика шарманка?

— Можливо, і не треба молитися комусь одному. Матері-пустельниці говорили, що Бог не має форми, кольору чи матеріального виразу. Можливо, молитва — це не коли ти молишся комусь. Можливо, це діяльний спосіб від усього відмовитися. Можливо, вам буде потрібно саме це — від усього відмовитися, не опустившись при цьому на дно.

Вона відчинила двері.

— Текст, у принципі, може бути яким завгодно, — додала вона, — аби він ішов із серця. Наприклад, це могла б бути одна з кантат Баха.

Він відчув якийсь рух. За його спиною стояла африканка.

Вона провела його до виходу й відчинила ворота. Тут він повернувся й кинув оком по всьому будинку.

— Флігель для гостей, — сказала африканка.

Будинок був триповерховий, він налічив по сім вікон на поверсі, при кожному маленький балкон.

— Гостинно, — сказав він.

— Philoxenia. У любові до чужоземців таїться любов до Христа.

Він пішов у напрямі до Фредеріксдальсвай. Вона стояла, дивлячись йому вслід — у відчинені ворота.