Вона похитала головою.
— Ґете, — продовжував він. — І Юнґ. І Гроф [98] Станіслав Гроф (нар. 1931 р.) — чесько-американський психолог і психіатр.
. І Бах. Усі вони говорять про одне. Перед початком великих поворотних пунктів ми стоїмо разом з коханою на порозі власного народження.
Вона струсила із себе гіпноз.
— Пустушка, — сказала вона. — Ти завжди був жалюгідною пустушкою!
Гнів її звучав концентровано, немов кислота. Можливо, через те, що вони були в замкнутому просторі насосної станції. Він створював ефект акустичного увігнутого дзеркала, фокусуючи й підсилюючи звук. У неї був мелодійний голос. Облагороджений у хорі дівчаток школи Зале. Під керівництвом Хесс-Тейсен. І одночасно в ньому була якась ядучість. Він так і уявляв собі, як вона під час якої-небудь наради паралізує цілий супереліптичний стіл ради директорів.
— Я не можу без тебе, — сказав він.
— Усі твої думки, — вигукнула вона. — Усі вони не твої. Вони вкрадені. Це клаптева ковдра!
Вона схопила його за комір комбінезона.
— Твої почуття поверхові. Ти тікаєш, Каспере. Ти рятуєшся втечею. Колись ти зрозумієш. Усю глибину. Всі ці твої міркування про любов. Ти живеш і говориш так, ніби весь час на манежі.
Він почав наспівувати. Акустика в сталевому резервуарі була фантастичною. Звук збігав по стінах і повертався назад, немов у галереї шепотінь. Він наспівав вісім тактів — чаклунських, чарівних, казкових.
— Паризька симфонія [99] В. А. Моцарт.
, — сказав він. — У розробці першої частини. Де основна тема модулює і доходить до крещендо. І в останній частині. У кінці вибуху. Він симулює фугу. Притому що фуги немає. Це пустушка. Він чудово це усвідомлює. Пише до Парижа батькові: послухай, батьку, я зроблю так-то і так-то, у цьому і в цьому такті, публіка буде в шмарклях і сльозах, вона буде в захваті. Так, пустушка. Але вона діє. Проникає до серця. З технічної точки зору нічого особливого. Ніякої професійної глибини. Але яка чарівність! Який ефект! Просто довершеність!
Він присунувся до неї.
— Серце. І напруження. Заради двох цих речей я й виходив на манеж. їхні обличчя були зовсім близько. Він не відхилявся ні на дюйм.
Вона підтягнулася до люка.
— По двоє, — сказала вона голосно. — Це найкраща у вашому житті поїздка на «американських гірках». Ми спустимо ся на шістдесят метрів нижче поверхні моря. Гальмуйте обережно, ногами й ліктями об стінки.
Він забрався слідом за нею. І вони відпустили руки.
9
Спочатку це було схоже на вільне падіння. Полівінілхлорид майже не створював тертя, здавалося, що мчишся на повітряній подушці. Він перестав опиратися рухові, відхилився назад, відчув десь поруч зі своїм її тіло. Єдиним звуком було майже не чутне шелестіння дотику тканини одягу і внутрішнього покриття труби. І далеке, ледь чутне передчуття того, що чекає попереду.
Траєкторія ставала пологішою.
— Ще кілька хвилин! — прокричала вона. — Це найдовші «американські гірки» в Північній Європі. Після завершення робіт «Орслеф» запросила керівників відділів покататися. Нам дали по келиху шампанського в руку. Це труба високого тиску. Ніяких клапанів. Ніяких швів.
У повітрі відчутно повіяло холодом.
— Ти їздив до моїх батьків, — донеслося до нього.
Це було через три тижні після її зникнення. Йому здавалося, він збожеволіє. Немов хвора тварина, він увесь час повертався думками до тієї адреси, яку він знайшов у її квартирі. Нарешті він вирушив туди.
Будинок стояв на околиці Хольте, поруч з озером, серед полів і перелісків, за будинком був сад із старими фруктовими деревами. Двері йому відчинила її мати, вона запропонувала йому чаю. У чомусь вона була така схожа на Стіне, що він відчув слабкість у ногах. Батько так і не присів протягом усієї подальшої розмови, він стояв, немов не міг не обпиратися об полиці. Нічого при цьому не кажучи.
Каспер теж довго мовчав. Слово взяла атмосфера будинку.
У якомусь сенсі це був скромний будинок. І чоловік, і жінка звучали скромно.
Але це була особлива скромність, скромність, яка з’являється, якщо ваша родина протягом двохсот п’ятдесяти років пливла на хвилі буржуазної культури й фінансового капіталу. Каспер стикався з цим звуком раніше, але ніколи — у безпосередній близькості. У звуці цьому було щось безмежне, ці літні люди все беззастережно приймали, їм нічого нікому не потрібно було доводити, їхній тил вісім поколінь поспіль складався по черзі з біржових маклерів, піаністів, художників із Скагенської групи, докторів філософії, і не минуло й ста п’ятдесяти років, як Хане Крістіан Андерсен встав із-за столу, пообідавши у когось з їхніх предків, — і що нам робити з картинами золотого віку з дарчими написами прапрабабусі на зворотному боці, адже їх так багато, а на стінах уже майже не лишилося місця?
Читать дальше