Петер Хьоґ - Тиша

Каспер спробував прислухатися до витрат, до того, яка ж ціна витонченості й високих стель? Коли Рівель виступав у Копенгагені востаннє, у Центральному цирку, Касперові дали спільну з ним гримерку — зелену вбиральню. Рівель виступ а и уже рідко, він не був такий популярний, як раніше, Каспер розумів це, сам Рівель це розумів. У старого клоуна після виступу в очах стояли сльози.

Він тоді глянув на Каспера.

— Мій час минув, — заявив він. — Двадцять років тому глядачі мене б не відпустили. А тепер вони мене принизили. Своєю нудьгою. Все має свою ціну.

До кімнати увійшла дівчина. Молодша за Стіне. Схожа на ельфа. З вузьким обличчям і широким ротом. Звучанням трохи схожа на Стіне. І красою.

Він намагався прийти до тями після потрясіння. Настроївся. Зв’язок між розумовою й образною частиною свідомості дівчини був порушений. Звукова картина її була не структурована. Але серце було відкритим, спрямованим назовні, щирим. Йому доводилося чути таке й раніше — на благодійних виставах. Мабуть, синдром Вільяма. Хромосомний дефект.

— Я друг Стіне, — сказав він.

— Ви її коханець, — поправила його мати.

— Вона покинула мене, — сказав він. — Я не знаю, де вона.

Жінка налила йому чаю.

— Коли Стіне була маленька, — сказала вона, — вона не хотіла, щоб її годували. Ні за яких обставин. Зрештою я відпускала дочку з-за столу. З тарілкою. І вона не хотіла тримати мене за руку. Коли ми ходили по крамницях. Я не знала, що робити.

Вона простягла руку і торкнулася чоловіка. Каспер почув сексуальне напруження між ними. Що чудово збереглося. Після стількох років.

— Вона поїхала, — сказала мати. — Адреси у нас немає. Ми отримуємо листи. Але без зворотної адреси.

— Якби я міг поглянути на конверт, — запропонував Каспер. — Я б знайшов її. Я багато що можу відновити.

Вони подивилися на нього. Він знав, що вони розуміють його відчай. Він відчував їхнє співчуття.

— Це має бути з її дозволу, — відповів батько. — А ми не можемо її запитати.

Каспер міг би скоїти вбивство. Схопити його за горло. Спалити їхній будинок. Він не рушив з місця.

Мати провела його до дверей. Її схожість із Стіне була вражаюча. Ті слова, які прозвучали, вирвалися з Касперових уст. Але хто їх артикулював, він так і не зрозумів.

— Коли ви торкаєтеся людей, ваші руки стають гарячими?

Вона ошелешено подивилася на нього.

— Так, — відповіла вона. — Так говорять. Що приблизно за хвилину вони стають дуже гарячими.

Він тинявся вулицями, не усвідомлюючи, куди йде. Коли він опам’ятався, виявилося, що він не знає, де стоїть. Коли він знайшов свою машину, була вже ніч.

Він чув, як позаду зі свистом мчать по трубі решта. Іноді лунав стукіт — це костур бився об стінку.

— Ти нудьгував за мною! — прокричала вона.

У її голосі звучало здивування, щире, наче вона тільки зараз нарешті зрозуміла це.

Спуск ставав усе більш схожий на падіння.

— Вже скоро, — додала вона.

Труба більше не згиналася, рух уповільнився. Вони запалили свої ліхтарики: труба закінчувалась.

Вони опинилися в квадратному приміщенні розміром п’ять на п’ять метрів. По стінах тягнулася безліч бетонних і пластикових труб. Стіне поклала руку на найтовщу з них.

— Центральний кабель-канал. З Копенгагена на Амаґер.

У стіну було вмонтовано сталеву плиту. Вона торкнулася її кінчиками пальців. Плита від’їхала вбік.

— Шляхи евакуації передбачені, — пояснила вона. — Я була при тому, як фірмі «Бюґґе і текнік» у Копенгагенському муніципалітеті давали дозвіл на насип перед Тіппеном. Ми тоді обумовили цей шлях евакуації. Він приведе нас прямо до будинку «Конона».

Франц Фібер вибрався з труби. За ним африканка. Вона несла Максиміліана на ременях. Його батько тримав у руці телефон.

— Вони посадили гелікоптер, — сказав він. — У такий ураган.

З труби, яку вони щойно покинули, донеслося далеке шипіння. На обличчі Стіне з’явився відсутній вираз.

— Вода, — сказала вона. — Вони з’єднали трубу з магістральним трубопроводом, що йде з Тінґб’єрґа. Нас хочуть потопити.

Вона похитала головою.

— Хто це міг зробити? — спитала вона.

Максиміліан тихо засміявся.

— Не важливо, хто натискає на кнопку, — відповів він, — за ними стоїть система, на якій тримається звичний нам світ.

Вони забралися в маленьку кабіну. Плавно зачинилися внутрішні двері зі скляним віконцем. Почали зачинятися зовнішні двері. З вінілової труби вирвався потік води. Потужний струмінь ударив у протилежну стіну із звуком, що нагадував грім. Цієї ж миті кабінка почала підніматися вгору.