Олесь Ульяненко - Там, де південь...

— Треба, шеф, зайти нам і перевірити, хто в хібарі, — сказав товстун.

— Нема часу. Нам ще в Ялти й на Аляуди. Вперед, сучі потрохи, — сказав полковник і відпустив дверцята «копійки». Але він продовжував сидіти. І на його обличчі — непереборна відраза, пустота ночі, й думка про те, що людину можна багато чим спокусити, навіть тими ж таки наркотиками, — але для чого його доньку обливати кислотою? Питання недоумкувато відбилося на його черепі. Здавалося, ми двоє тільки й відчували трагічність випадку, а решта добивала плітку до її сакрального закінчення. Полковник все вирішив давно, і здавалося, що повертатися він не збирається. З авто просунулася довга нога в білій панчосі. Коричнева сукня заголилася, і швидко біля полковника сіла дівчина — довгонога, з красивим ліпленим лицем. Полковник не повернув голови до неї, але поклав на її кругле коліно руку, й плечі у нього затремтіли — дрібно, повільно, і за секунду він сховав свою голомозу голову на грудях дівчини. Двоє стояли на дощаному настилі, дивилися недоумкувато на воду й мовчали. Чайки видавалися білим ганчір'ям, бо не пищали… Один нарешті розговорився. Говорив він швидко, випльовуючи слова, як люди, що тисячу разів чули про вбивство, а зараз життя викинуло карти, навіть не мічені, не краплені, ось так він говорив, намагаючись перекричати вітер:

— І хто, блядь, міг би подумати! Подивись, тьху, блядь! Я цьому гнилому конячу дозу скополаміну загнав, а йому, блядь, хоч хни… Ух ти, поршньова, прямо грудак рве, ти поглянь… — Він тримався за груди, рвав сорочку, а клаповухий розминав і розминав сигарету, доки не висипався у воду весь тютюн.

Так в короткому інтервалі часу ми повернулися в місто. І більше ми ніколи не бачилися: ані моя полукровка, ані двоє невідомих, ані полковник, ані його школярка. Мені не було сумно. Виходило так, наче ти стоїш біля велетенського отвору, біля труби, куди втягує твоє минуле життя, всього тебе, і ти бачиш прийдешнє, як якесь прокляття, обіцяючи, що нічого не відбудеться, нічого такого з тобою не може трапитися. А воно саме трапилося з тобою, приносячи тихий шелест надії й ще чогось… Несподівано для себе, дорогою, на прокуреній драпом попутці, — тут курили траву від сторожа і до вчителя, — я почав думати про Ірину: вперто, без надії, з відчаєм, страхом, а китаянка спала безтурботно на моєму плечі. Розтулені кармінові губи, одне віко тремтить, червоний сосок вибився з-під майки з претензійним написом «Адідас». Тільки що зубами не клацає. Ідеальна жінка: замість голови — лохматка, добре готує, мало говорить і віддана, як спанієль. Такі завжди повертаються. Чого не скажеш про мене. Машина гуркотіла трасою, а я чомусь ніяк не міг викинути з голови, забивав собі баки думками: чому я нікого не побачив після першого удару об рельсу, чому воно вийшло так, що наші життєві шляхи перетнулися, зійшлися в одній точці й так далі. А потім я заснув, слухаючи вуркотіння двигуна, сопіння моєї полукровки, і мене дратувало, навіть крізь сон, нестерпне щебетання жайворонків, шум моря, вітру, сигнали пароплавів, що входили в фарватер. Це ще стояло у вухах, окреслилося яскравими картинками, коли ми в'їхали в місто, і я пішов порожньою вулицею, де повітря висіло й тремтіло, сизе й густе, його навіть на дотик можна відчути. Була пообідня пора, а місто вимерло, відкотившись потоками людей по квартирах, дачах, і ще десь там заплуталася ця невибаглива живність, разом із котами, собаками, папугами, болячками, вірою в прекрасне майбутнє. Холод повернувся, і вулиці прошивали пустоту полудня, чистоту повітря, покресленого карлюками комашні й дрібних птахів. Я сів біля кінотеатру, назва загубилася в роках і подіях. Курив і дивився на незмінний, підфарбований плакат: «Жорстоке обличчя Нью-Йорку». За рефлексом я зайшов до порожнього бару. Тут сиділо, обличчям до входу, кілька пожованих часом портових проституток. Вони скисли в обличчі, й одна, здається, запитала, що там трапилося на Ялтах. Знизавши плечима, я зупинився біля барної стійки. Залпом випив сурогат коктейлю, суміш портвейну, горілки й сухого вина. Але мене не полишало відчуття загубленості.

Поети по суті своїй захисники порядку і смислу. Якщо в минулому вони так часто нападали на існуючі людські порядки і смисли, то тільки заради того, щоб установити кращий порядок і смисл. З нашого людського — відносного — погляду, абсолютна реальність — це хаос і анархія; наші поети — остання наша армія захисників.

Піднявши комірця на куртці, я вийшов знову на порожню вулицю й без цілі побрів. І саме на Адміральській, під гострим вітром, я зрозумів: а тут немає обличчя, ані у міста, ані у людей. На все це можна дивитися, як на сніг, як на дощ, як на тимчасову стихію. Люди, події, намагання імітувати життя — зникнуть за першого-ліпшого випадку… Достатньо одного невловимого поруху, десь там, вище, ніж туди, куди сягає думка… Я розумів, що у моє життя входить щось інше. Я не міг і не хотів думати про людей, про їхні вчинки, взагалі, ця холодна пустка вулиць мене влаштовувала — аби не солодка приторність, яку випромінювали двори, вікна, заводи, авто й таке інше… Вітер дув холодний, складалося враження, що прийшла осінь, і скоро справді замете снігом… Я повернувся на міст, де хлопці писали пулю. Пєца потягнув у школі акваріум, і вони на пару з Утюгом намагалися виловити китайських карасів. Коли це не дало бажаних результатів, Утюг стягнув штани, сів на акваріум і перднув. Хтось засміявся, але цим і обійшлося. Рибки продовжували плавати, а Утюг витирав мокру задницю сорочкою: «Да, жопа не динаміт!» Хлопці писали пулю, а я збирав у торбу свої лахи. Під вечір знову потепліло. Не те слово — спека поперла неймовірна. Накочувала желатиновими хвилями. Вогні стояли, як у воді стоять бакени, мірно хилиталися. Спокій натягувався тягучою плівкою спокою. Таксист, за південним звичаєм, стояв і чесав язиком зі своїм колегою, а я дивився на освітлену коробку кав'ярні, і мене підбивала нудота, з-під ложечки, зі шлунку гнало гірким соком. Я вийшов і проблювався під тубою для афіш. На тумбі красувалася новенька афіша «Група „Цвєти“». Місто підпливало від духоти й спеки, наче хто вулицями розлив густу олію. Нарешті до мене щось почало повертатися. Ледь вловиме постукування серця крізь міський шум, крізь наступ ночі, крізь печаль, крізь сум і ще якусь хрєнотєнь. Я зайшов у кав'ярню і подзвонив від бармена за цілий карбованець. Вона взяла трубку, а я стояв і мовчав. Вона продовжувала говорити, а я уявляв обпечене до кісток обличчя, ще щось там, і чув, як кров важкими ударами току підходить до голови.