Олесь Ульяненко - Там, де південь...

І вони гуртом, улюлюкаючи, потягнули Бібу до вогнища, туди, де порожній склеп слугував малоліткам за склад. Нарешті з нього, Біби, здерли штани й посадили задницею на купу битого скла. Біба клявся, плакав і просився. Нарешті мєлким це справді обридло. Вони принесли колоду й сокиру. Біба сидів і тільки ворушив очима. Олька запитала: а чи знає, що з ним зараз буде. Біба сказав, що так, напевне догадується. Йому поклали голову на колоду, але він був таким слабким, що навіть не чинив опору. Олька взяла сокиру, діловито так зважила в руці, й хряцнула по шиї. Біба затіпався, як курка. Вона лише перебила йому хребці, швидше так, бо Спаба закричав, що вона дурна баба й не вміє нічого робити. Тоді Олька розмахнулася, відвела сокиру майже до лопаток, хекнула, й голова Біби звалилася одному мєлкому під ноги. І той заверещав. Інші мовчали, розуміючи, що вони натворили… Ну, а тоді двоє трахали Ольку, кволо зізнався старичок, і відпустили. Вона повернулася за півгодини з сумкою, коли нікого вже не було, а вогнище жевріло, димілося, труп Біби з викрученими руками, безголовий, лежав біля входу у склеп. Олька стягнула тіло у склеп, а потім замотала голову в поліетилен, поклала до сумки й пішла, куди — то старий не знає. Йому зробилося лячно… Мент уже думав відпустити діда, як йому спало на думку, що дєдушка, тихенький цей сексуальний маніячок, щось приховує від органів. Він трусонув діда, дав під диха, й дедушка почав говорити… Ну, так, він збирався йти, перед цим перевірив кишені Біби, але крім двох заряджених опіухою шприців нічого не знайшов… І тут під'їхала машина… Друга під'їхала. Ці світили ліхтарями. Двоє вели попід руки третього, в окулярах, сонного наче, але з розмови вони поводилися, як приятелі. Четвертий, широкоплечий мужчина з випнутими вилицями, твердим поглядом, майже лисий, кремезний такий, швидше якийсь військовий, ну, або міліціонер. Голомозий сів на камінь, потім побачив кров і крикнув цих трьох. Вони зупинилися, поклали на землю третього. Підійшли і стали над калюжею крові. Стояли, світили ліхтариками і дивилися. І нарешті четвертий, той, з твердим поглядом і голомозий, сказав: «Поїхали. Я придумав цій паскуді інше!». І вони поїхали… От і все… Він, здається, чув жіночий голос… Ні, точно чув, навіть бачив дівчину у школярській формі… Діда відпустили. Відразу відправили наряд на Ялти. Але Олька вже сиділа у «Садко», пила коктейль, і два пальці на руці у неї були попечені.

Нас розбудив глухий удар об металеву рейку, і ми прокинулися, слухаючи, як він піднімається до найвищих частот, а потім умирає, затихнувши над тихими водами. Наш будиночок стоїть на сваях, біля самого берега, у воді, й упродовж цього дня, цієї ночі, чорнильної й ніжної, нас будять тільки чайки. Тут закінчується лиман, починається справжнє море, і жовте південне місто пропадає в сталевій імлі, розімлілій спеці, з суєтою, з криками, з людьми, що повільно намагаються виборсатися, як мухи з окропу. Ми їхали цілу ніч, тікаючи від холоду, що упав жорсткими лезами на дахи міста; ми проплелися через степ, до цього закутка, мокрі від роси, пахнули полином, вітром і коханням. Ось вона провернулася уві сні, потерлася щокою об моє плече, перевернулася на живіт, виставивши красивий зад і туге, точене стегно. Чорна, блискуча, як антрацит, шапка волосся лежала на подушці, зеленій із рожевими квіточками. Я встаю першим, хоч знаю, що вона прокинулася раніше й зараз чіпляється за сон, як за щось рятівне. А ще я знаю, що це удар об метал, котрий досі висить у повітрі, забиваючи плач чайок, стосується нас. Мені невідомо, як, але я знаю, що його не позбутися. Я встаю і йду до вікна: дощаний настил входить у саму лагуну. Вода в лагуні бірюзова, чиста, і я думаю про велетенську рибу, яка причаїлася десь на дні, ховаючись хитро від спеки, а ці єї ночі — від холоду. Я подивився у вікно, але спочатку нічого не побачив: море лежало рівно, ледь дихало, чайки банально висіли над водою: дзьобали бички, піднімалися й висіли білими ганчірками. Я подався на кухоньку. Розпалив газ, поставив чайник. Балон із пропан-бутаном був невеликим, і ним уже не користувалися з тієї зими. Тому я довго морочився з краном, доки розпалив роздовбану плиту. Я сів на табуретку й закурив, дивлячись на лампи: хімічні колби зі свічками, підвішені попід стелю. Колись тут Халява виварював мак, макарив коноплю, а тому райський спокій був досить-таки ілюзорним.

І нічого дивуватися: цей протяжний металевий звук, наче об рейку, противагу на льодоколі під настилом. Було зрозуміло. — вдарилося щось велике й м'яке. Це могло стосуватися нас, могло не стосуватися, але сидячи на табуретці, геть позбувшись запаху її запашного тіла, тугого, оливкового, налитого кров'ю і життям тіла, з широкими стегнами, тонкою талією, грушовидними грудьми й сосками як виноградини, я з приреченістю думав про халепи, з котрих вискакував і вскакував майже тобі неприродним способом. Зачекавши, коли чайник закипить, я дістав літрову пляшку вина, густого, вистояного, і надпив кілька ковтків. Потім я пошукав чогось тяжкого. Знайшов заржавілий розвідний ключ. Тихо, щоб не будити її, я вийшов надвір. Повітря було тепле. За ніч холод відступив, і спека стояла рівно, як у склянці з парним молоком. Я пройшов схил, щоб подивитися збоку, пасучи поглядом свою тінь, яка обридливо повзла за мною разом зі страхом. Нарешті я побачив доктора, двох незнайомих і полковника на камені. Полковник курив, підперши спиною дверцята «копійки». У дверцята щось грюкало. Коли я придивився, то розгледів дівоче обличчя, гарне, перекошене від люті, яке буває тільки в дівчат у такому віці: хоче бути скрізь і бачити все. Двоє тягнули доктора, а він опирався, тому весь час бився головою об металеву противагу. Так що доктор виконував ще й роль кирзи. Нарешті той, що клаповухий, кинув із ним вовтузитися й пішов до будиночка. Я спересердя сплюнув. Пішов услід за ним, але клаповухий не дійшов будинку, а зупинився, взяв шматок дроту, швидко повернувся. Дорогою він сказав: «Жрать хочеться, аж кишки позлипалися…». Двоє надавили доктора, а той скавчав, кусався, просився. Нарешті вони прикрутили до його шиї велетенський маховик із електромотора для водяної помпи. Доку здорово перетиснуло шию. Він висолопив язика, ворушив вилізлими очима — на тобі, зовсім по-рачому. Ухопили за ноги й поволокли до кінця настилу. Доктор шубовснув із глухим криком. Глибина там порядна. В тому році я навіть у аквалангу з маскою не діставав дна.