Олесь Ульяненко - Там, де південь...

— Нещастя робить людей покладистішими, — сказав Фіма й нагнув її голову до матні.

Сосала Олька довго, аж щелепи позводило, так вона і сказала, з передихом, Фімі. А Фіма ніяк не міг кінчити. Нарешті він додумався пропустити їй пальці між ноги. Потім він її відштовхнув, без злості, але так, як роблять із тим, що йому зараз непотрібне, або з прихованою пересторогою, невідомо від чого і чому. Він закурив, примруживши вузькі очі під випуклими монголоїдними вилицями. Закинув голову, наче гріючись, і що там робилося в його котелку, то невідомо. Олька натягнула джинси, закурила, пошукала чогось випити. Знайшла пляшку пепсі-коли, глянула, де сісти.

— Я залишуся тут на ніч?

Фіма не відповів, лише закрив очі, відкрив.

— Ось ключі від веранди. Тільки тихіше, моя фарга погано спить, — він кинув ключі, не дивлячись. Олька взяла ключі й вийшла. Вона закрила двері. Фіма цього не любив, але нічого не сказав. Його хилить у сон. Він курить, не випускаючи сигарету з рота, куняє, але й на тому кінці Аляуд дев'ять Слобідок, разом із портами, чують, як скриплять його мізки, — перед Фімою маленька калюжка крові, в самому кутку, і в цьому ніяк не можна помилитися. Там, де стояла спортивна сумка. Він бере відро й ганчірку, ретельно витирає пляму, викручує ганчірку. Виходить на вулицю.

На вулиці холодно, мовчать цикади.

Вітер гуде у ворота будинку, що навпроти. Там металеві ворота. Новенькі металеві ворота.

— Ти можеш попасти, — каже він сам до себе, зачиняючи свою хибару на підвісний замок.

Обізвалася цикада, згубним ударом звуку розбила його барабанні перетинки. Фімі видалося, що саме небо впало на голову, сповзли береги лиману. Він замотав головою. Круглий місяць, холодний вітер, ниючий біль у колінах і вище — в шлунку і до грудної клітини. Цикада верещала якусь хвилину, але Фімі видавалося це довгим, наче продовженим його життям, застиглим у обличчях, очах людей, яких він убив чи ще колись уб'є. Саме цей страх погнав його вздовж гарної доріжки, всипаної рожевим гравієм, до куцих туй, стрижених рівно, але саме в кутку, он там, де якраз висить колобком місяць, він помітив незначний дефект. Фіма так і сказав:

— Дефект!

Зараз вона спокійна й тримає голубу чашку з паскудним білим общипаним лебедем на полі, але вона любить цю чашку, а лебедя називає куркою. Вона ще не відійшла від сну, але звично підставляє обличчя вітрові. Вона сиділа й не рухалася, але шамотіння води, приглушені голоси, виття буксирів нагадувало вікно лайнера, поїзда, і вітер, зараз вловимий, створювали ілюзію руху, а ще — що світ твій, братику, змінився, і ти шукав те, чого не існує, але воно прийшло, наче тихий протяг, тихий голос, тиха вода. Так, наче це було завжди й звично: знаходити і втрачати. Її хотілося покликати, але навіть і позови її по імені, чи просто аговкни — нічого б не змінилося, не зміниться: рана зарубцюється, а пам'ять лишиться лежати поза межами цього плаского жовтого простору піску, води й галасу. Так, це в молодості ти ще можеш грати печаллю… Нарешті вона повертає голову, і ти не бачиш її випнутих хребців на довгій тонкій шиї з синіми прожилками, і ти розумієш, що з кожним днем ті прожилки будуть виступати більше і більше, доки чорна сітка тріщин не покриє білу шкіру… Нарешті ми пішли.

Нас пробирало тепло, — від пляжу. І саме пляж із тисячами розпарених, засмаглих тіл убив цю нереальність. І тоді це між нами трапилося, так, наче вперше. У будці рятувальника, де пахло водою, гнилим ганчір'ям, але було затишно і світло. Потім, коли час не мав того значення, вона, Ірка, накотилася на мене хвилею світлого, прохолодного, важкого, наче морська хвиля волосся, і я впіймав його пучок зубами, кінчиком язика відчуваючи смак: солодкий, гіркий, кислий… І тіло в неї зробилося тяжким, наче віддавало всю силу… Потім, зовсім несподівано, всупереч природі, егоїстично, жорстко, вона обм'якла, як стихає у надвечір'ї південний вітер. Спочатку вона лежала нерухомо: скляна, з прямими ногами вздовж лежака. Ми бовталися в пливкому жовтку полудня. Звуки там, на пляжі, нагадували щось таке, чого обом не хотілося бачити. І я тоді ще не знав, але спиною, усим відчував те, що дійшло через десятки літ: вона такою і лишиться, тобто не буде ні осені, з припухлими й обвислими грудьми, зморшками біля шиї, не прийде зима, з кислим запахом кошачого калу, а дихання не смердітиме кефіром та м'якою докторською ковбасою. Саме цікаве, що тоді, в епоху джинсів за триста карбованців, кримпленових штанів та костюмів, пакетів «Французький пляж» з-під поли й коктейльними мріями вогнів там, за далекими морями, вона навіть не думала про це, не підганяла мрію… Вона не відчувала світу… Але зараз чи тоді, вона дихала важко, з нерухомим тілом, нерухомим поглядом. Вода тупо шурхотіла разом із голосами. І я просто почав думати про ту, з білим тілом, политим засмагою, з тонкою талією й широкими стегнами, круглим задом, великими налитими грудьми й сосками завбільшки з виноградні ягоди. Розкосі темні очі й зовсім рівний ніс, трохи з горбинкою. Головне між ногами, широкими, але невимовно стрункими стегнами, — жарке, манливе й відразливе, так, як це буває в юності… І вона несподівано для мене ожила, наче ожила для всього світу, вчепившись холодними довгими й красивими пальцями в те колись невідоме. Здавалося, а можливо, це було насправді, тисячі вогників засвітилося в неї над головою. Вона повернула голову й дивилася на мою вилиту проти чорного сонця фігуру розкритими очима, де зараз плавало зелене море, з повним захопленням: ані тобі жаху, ані крику, лише чистота загубленого життя, але несподівано невідомого тоді для мене… Ми вдягнулися й вийшли на пляж. Пляж був безлюдним. Гумовий світ наливався сонцем, і, на диво, вже вечоріло, фіолетові сутінки нас зблизили, і вздовж берега легкий теплий вітер гнав шматки паперу Ми сіли на теплий камінь і нічого не говорили. Здавалося, вона спала. Я не чув її дихання, тільки волосся водою падало мені на плечі, лоскотало груди. Нарешті вона спам’яталася перша. Вірніше, ледь вловимі вібрації, крапельки поту на її спині.