Олесь Ульяненко - Там, де південь...

— Блядь, та ми ж не на китайській граніці, — несподівано відповів йому клаповухий, той, що в ластовинні.

— А шо я вас учив, довбні? — продовжував на тій самій ноті полковник.

— Слухай, — обертаючись до товстого, сказав клаповухий. — Що він нас там вчив?

— Тиха, ша-а, він наш шеф і полковник, — товстий ще не розумів, що відбувається, але брати участь у дискусії не хотів.

— Та ми його не займали спочатку. Нахєр він нам треба був… А він почав патякати… про добру волю, і що всім буде піздєц! — клаповухий розлив горілку в три пластикових стаканчики, рівно, зі знанням діла, — зазначив полковник. Лізка потяглася за стаканом, але полковник дав їй по руці.

— Альбертик, я тато Іри. Ти мене впізнав? — тихо, наче чавунна пантера з зоопарку, полковник підійшов до доктора, що чухав задницею підлогу доти, доки не зупинив його куток.

— Стіна, Альбертик. Це тобі не Паркер. Та ти, видно, й не знаєш, хто такий Паркер. Пінк Флойд знаєш? Грамотні поробилися, — полковник присів перед Альбертом. — Хочеш ширива, доктор? Знаю. Моя донька зараз теж хоче…

— Я… Я… Я…

— Продовжуй. Зберися з силами, доктор. Ти ж на голці хотів із системою воювати. Так будь мужиком, — полковник всунув Альберту сигарету в рота. — Знаєш, доктор, різницю між суходрочкою й жінкою? А просто: під ковдрою думки бувають різні, але не всі вони живлять твої довбані мрії. Ти зрозумів, про що я, док? Людині треба багато зробити, щоб, припустімо, їсти морозиво й займатися деякими речами, а котрісь це мають від народження… Ось так, ти не Ірку переїхав. Ти переїхав моє життя… — Обличчя полковника зараз нагадувало плавлений сирок під грубими селянськими пальцями. Можливо, він і насправді сам себе так відчував.

— Ніхто її не змушував. Вона сама прийшла й захотіла…

— А хто тебе змушував, док?

— Так, так, так, — заторохкотів клаповухий.

Бац! Лізка цього разу влучила. Бац! Вдруге вона поцілила в ліве око Альберту. Доктор заскиглив, а Лізка щасливо застрибала на нозі.

— Сядь! — крикнув. — Займися чимось іншим. Ось на, «Техніка молодьожі», читай і дивуйся світу.

Доктор виплюнув згусток крові й подивився підсліпуватими очима на Лізку.

— Ти просто епігон, — сказав йому полковник. — Ти пшик…

— Я філософ… — протягнув доктор.

— Мудак ти, — рявкнув клаповухий і зацідив Альберта в мошонку.

— О! А люди на Марсі є? — Лізка збуджено замахала журналом.

— Немає, — відповів, не повертаючись, полковник.

— А звідки, звідки, звідки ти знаєш? — заверещала Лізка.

— Заткнись! — рявкнув полковник.

Лізка встала й стукнула журналом полковника по лисині. Він обернувся, повільно, важко, і синя жила пульсувала в нього на шиї.

— Я піду похєзаю, — сказав клаповухий і вийшов.

— Піди придивися за ним, — кивнув товстуну полковник. — А ти такого більше не роби.

— А я і раніш тебе била… Ось!

— Але не при людях, — полковник ухопив її за зап’ясток і підтягнув до себе. — Зараз ти візьмеш за це в рота.

— Відпусти! — запручалася Лізка.

Полковник почувався, як і від самого початку: стіна попереду, позаду стіна. Він подивився на годинника, розтягнув по-блазенськи губу.

— Діла…

— Діла, — перекривила його Лізка.

Біба назадгузь пробирався до щита, тримаючи на стволі Спабу. Звідси акордеон Фіми скрипів, наче незмазана хвіртка. І вони всі разом почули його: Олька, Спаба, Біба й кодло малолітніх кровушників із розпашілими щоками, ухильними поглядами. Коли звук акордеона повис комариним писком у повітрі, Спаба зупинився, а Біба, відпихаючись лівою рукою від бордюри, пробирався до велетенського щита «Користуйтеся касами аерофлоту» з пергідрольовою стюардесою в пілотці. Очі стюардеси хтось заліпив лайном. Олька вивалила з таксі, зрізала на косяк кишку Аляуд, і тут її занудило, водночас приперло на кишку. Вона зняла штани: срала, блювала і срала. У сумочці знайшла старі квитанції. Спочатку витерла рота, потім задницю, ретельно перегинаючи папір у чотири, таким чином економлячи. Біба пробирався по жовтому косяку світла, тримаючи на прицілі Спабу, а коло мєлких поволі звужувалося. Олька це побачила відразу, і її більше вдарила помста, ніж жалість. Умостившись зручніше, вона закурила й спробувала дати раду почуттям. Накотив вітер, гарячий, і відразу вдарило холодом. Погода псувалася, але Олька продовжувала слідкувати за рідким жовтим ліхтарним світлом. Спаба зупинився, а Біба перебирався ближче до світла, в заборонену зону: її малолітки забобонно боялися.