Йоанна Яґелло - Кава з кардамоном

— Чого це ти так сяєш? — поцікавилася Наталія.

— Здається, я теж закохалася.

— Ну, нарешті. Адріан?

— Так.

— Отже, ти таки порозумнішала. А що там із моєю фотосесією? — Наталія не приховувала усмішки. — Тепер тобі вже не хочеться фоткати, га?

— Ти що! Якраз тепер я можу фотографувати. Та й погода нарешті така, як треба.

— То може, підемо після уроків, у мене на сьогодні жодних планів.

— Супер. Я б із радістю пішла просто зараз. Однаково вже нічого цікавого немає.

А й справді, класами тинялося лише кілька учнів, учителі намагалися чимось заповнити ці останні уроки, бо оцінки давно повиставляли, тож гімназисти не надто переймалися навчанням. Каськи відучора теж не було. Цікаво, куди вона поділася? Хоча вона й так нічого не втратила. Леон підійшов до дівчат, наче прочитавши їхні думки.

— Пані Бунько сьогодні немає. Мабуть, я можу відпустити вас додому тільки ж не забудьте, що завтра о дванадцятій останній дзвоник.

Пані Бунько була вчителькою біології. Учні не дуже її любили, але зараз Лінка відчула до неї симпатію. Завдяки їй настав нарешті кінець цій каторзі, яка звалася гімназією. Принаймні до вересня можна не перейматися.

Вони захопили фотоапарат і сіли до автобуса, що їхав до Королівських Лазенок. Павичі виявилися на висоті. Їхні химерні крики було чутно вже здалеку. Чимало часу зайняли пошуки відповідного ракурсу, у який вписувалися би Наталія з павичем. Коли вже все виходило, птах раптово, невідомо чому, злітав у повітря. Довелося запастися терпінням. Наталія лягла на лавці біля «Театру на воді», дозволивши сонцю пестити своє обличчя.

— Давай перепочинемо, — попрохала вона.

— Гаразд.

Лінка й собі простяглася на лавці поруч. Було жарко, але від води повівав легенький вітерець. Краєм ока дівчина вгледіла, як досить близько від них сідає кольорове пташисько.

— Наталіє, не ворушись, прошу тебе…

Павич сидів просто ідеально. Єдине, що треба було зробити, це непомітно, тихенько витягнути апарат з футляра, щоб не наполохати птаха. Звісившись із лавки, Лінка витягла фотоапарат і, відчуваючи неймовірне напруження в усіх м’язах, спрямувала об’єктив у бік Наталії. Композиція була чудова! На гарних вустах подруги блукала зваблива посмішка. Сонце осявало половину її обличчя, визолочуючи опуклу щоку й дозволяючи віям відкидати на неї довгу тінь. Блискуче волосся спадало з лавки, торкаючись сірого гравію. Коли Лінка відкрила затвор, павич ледь насторожився. А тоді зробив те, про що дівчата не наважувалися навіть мріяти. Розгорнув свого веселкового хвоста, утворивши таким чином для Наталії барвисте тло. Крихітні очиці чуйно придивлялися до Лінки, коли та клацала фотки одну за одною. Дівчина намагалася змінювати розташування на сантиметр, міліметр, усе мало значення. Лінка була впевнена, що із цього вийдуть справді класні фотографії.

— Фі-і-ікусе! — крізь сон Лінка відчула, як цей вреднючий псисько вистрибує на ліжко. Котра година? Ой леле, пів на одинадцяту! Добре, що останній дзвоник аж о дванадцятій. Вона ще встигне причепуритися. На щастя, у неї тепер є чорні туфельки, не доведеться йти до гімназії в маминих шпильках… Згадала, як торік бігла з натертими п’ятками, під дощем, тягнучи Кая, вирядженого в штанці з пальмами, і засміялася. Скільки всього сталося за ці десять місяців. Лінка почувалася геть іншою людиною. Повільно встала, потягнулася й подалася на кухню. Там на столі лежала записка.

Халіно! Залишаю тобі гроші на квіти й на якесь морозиво з подружками.

Мама

Оце так! Вона й не сподівалася. Лінка посміхнулася й пригадала, що колись сказав їй Адріан. Що ми можемо вплинути лише на скількись там процентів справ. Десять чи двадцять. Як це було? Хай там що, але на більшість речей, які з нами відбуваються, ми не маємо жодного впливу. Приміром, на те, що сталося в її сім’ї, або на те, що її пошуки нічим не завершилися. Вона ніяк не могла вплинути на мамине самопочуття. Можна було лише радіти, коли їй ставало краще. «Цікаво, а це моя власна філософія, чи я перейняла її від Адріана?» — подумала Лінка. Їй хотілося думати по-своєму, а не перетворюватися на одну з тих дівчаток, котрі настільки засліплені своїми хлопцями, що буквально зазирають їм до рота й лише притакують. Проте Адріан, здається, таки мав рацію.

Лінка помила голову, вбралася, спокійно поснідала. Цього разу в холодильнику було чимало всього, не тільки гірчиця. Тоді посиділа й подивилася на дах костела. Сьогодні дощу не було. Небо пашіло спекою, і це було помітно навіть крізь вікно. Задоволено глянула на себе в дзеркалі й вийшла. Вона востаннє прямувала до гімназії. Невдовзі все зміниться…