Йоанна Яґелло - Кава з кардамоном

— Я мушу поїхати з Польщі. Не знаю, може, на тиждень, може, на два, може, на місяць. Так чи сяк, я мушу. Треба залагодити певні справи. Ви собі якось дасте раду. Моя валіза вже в таксі. Я з мобільним, можеш писати есемески, але краще не дзвони, бо це дорого.

Мама згасила недопалок і підвелася.

— Ну, скажи бодай щось.

Лінка ковтнула слину. Їй стало зле. Якщо все так, як каже Адам…

— Піду вигуляю пса, — Лінка силкувалася говорити байдужим тоном, хоча вона ледь не плакала. — Ага, ти мала прийти до школи, класний керівник наказав. Але я розумію, що ти не прийдеш…

Голоси гучнішають і вщухають. Високі й грубі голоси. Чиїсь долоні гладять її волосся.

— Бідолашна дитина, ох бідолашна, — каже хтось. Шепотіння, зітхання. — Добре, що вона цього не пам'ятатиме. Такий жах. А що ж Марися тепер робитиме, Боже мій, що вона робитиме? Вона ж собі не дасть ради із цим усім…

Голоси вбрані в чорні жакети й спідниці, жінки без облич несподівано перетворюються на зграю чорних галок, які злітають високо, роблять коло й раптом падають їй під ноги. Вона дивиться на свої чорні лаковані туфлі, на палицю, яку тримає в руках. Штурхає її кінцем мертву галку. Може, пташка заснула? Прокинься, пташко. Викопує для неї невеличку ямку в бабусиному садку в Сероцьку й прикрашає могилку кольоровими скельцями й засохлими братками. Одним з уламків скла боляче порізала палець і біжить із плачем додому.

— Мамо, мамо! — гукає вона.

Удома зовсім порожньо, немає ані меблів, ані книжок, ані одягу.

— Мамо, мамо! — вбігає сходами до маминої спальні. — Мамо!..

Ліжко не застелене, мама, певне, уже встала й зараз у ванній, проте ні, на постелі щось лежить. Що це видніє з-під ковдри? Мамина рука? Ні. Мертва галка, та сама, яку вона щойно поховала в садку. Дівчинка вибігає зі спальні, хоче спуститися сходами, робить крок, але сходів немає, і вона провалюється в порожнечу.

— Мамо, мамо!

На могилу батька Лінка поїхала з бабусею Боженою. Вони йшли удвох, намагаючись не заблукати в плутанині цвинтарних алейок. Перше листопада не належало до улюблених Лінчиних днів. Аж ніяк. Проте зараз цей день цілком відповідав її настрою. Навіть приємно було йти, розкидаючи ногами мокре листя. Те, що виглядом скидалося на сніг, під взуттям перетворювалося на мокру кашу. Кросівки, мабуть, давно промокли, і вологий доторк гольфів кольору гнилого банана, які Лінка знайшла в останню хвилину, був дивно приємним. «Можна було б застудитися, — думала вона. — Лежати й спати». Останнє вона робила найохочіше, просто спала. Спала, повернувшись зі школи, спала у вихідні. Перестала зустрічатися зі знайомими. Спершу збувала подружок, виправдовуючись, мовляв, не має часу. І справді, після маминого від’їзду обов’язків у неї побільшало. Довелося відводити Кая до садочка. Забирала малого бабця Ружа, але швиденько передавала онука Лінці й утікала до своїх «друзів» і танців. Адама практично цілими днями не було, тож дівчина купувала якісь продукти, прала речі, хоча навіть якщо приносила із крамниці м’ясо чи овочі, нікому не хотілося готувати вечерю, і вони їли хліб із паштетом, а мокру білизну ніхто не розвішував, і коли речі починали тхнути, їх доводилося прати знову.

У будні все було не так погано. Іноді Лінка бавилася з Каєм, який став неслухняним і впертим. Крім того, робила уроки й училася, почасти, щоб забагато не думати над цим усім, а почасти із примусу. Дівчина коротко розповіла Леонові про те, що сталося. Мама не могла прийти до гімназії, не могла й квит. Адам теж не міг, бо працював допізна. Лінка пообіцяла, що виправить погані оцінки. Невдовзі збагнула, що прості математичні дії приносять їй задоволення. Результат можна було легка перевірити в кінці підручника, і завжди були тільки два варіанти: правильно або ні. Не треба роздумувати, розважати… Крім того, навчання приносило омріяну втому, від якої дівчина відразу засинала. Сон не приносив відпочинку, проте дозволяв бодай ненадовго про все забути.

Дійшли до могили. Спочатку було, як завжди, легко. Треба викинути зів’ялі квіти, тоді вимити плиту, запалити лампадки, які вперто гасли. Щорічний ритуал. Потому наставала вимушена задума, коли стояли над могилою. Про що думала бабуся? Цього Лінка не знала. Певне, згадувала свого сина, молодого мужчину, який дивився на неї з овальної фотографії. Ворушила вустами, тож або розмовляла з ним, або молилася. Лінка теж ненадовго замислювалася, чи сумує вона за татом, якого, власне, не пам’ятала. Мабуть, ні. Зате вона сумувала за такою родиною, як у її подружок. Звичайною родиною, з мамою, татом, братами й сестрами. Сумувала за мамою, котра була бозна-де, і ніхто не хотів сказати Лінці, куди й навіщо вона поїхала. Адам якось викручувався. Кілька разів дівчина спитала в нього, куди поїхала мама. «Ну, за кордон, вона ж тобі казала». — «Так, але куди саме, невже ти не можеш мені сказати, куди й навіщо вона поїхала?» Після цього наставала мовчанка. Адам не вмів брехати, вона знала його досить добре. Єдине, що він їй сказав, це те, що помилявся щодо того, що мама в когось закохалася. Він напевне знає, що нічого такого не було. І знай повторював, що мамі треба було поїхати й залагодити якусь важливу справу. Лінка вже й сама не знала, що гірше. Слова «якась справа» могли означати будь-що. Дівчина не лише перелякано думала про те, що це за таємниця, але й страшенно сумувала. Раніше Лінка навіть не припускала, що їй так бракуватиме мами. Їй здавалося, що батьки потрібні лише маленьким дітям. Проте найгіршими були сни, які почали переслідувати Лінку потому, як мама сіла до таксі, що відвезло її до аеропорту, сни, у яких з’являлися химерні, похмурі постаті, а вона сама була маленькою дівчинкою, котра кликала маму. Ці сни викликали в Лінки здогад, що її покинули не вперше в житті. Наразі мамина відсутність не була тривалою, але вже дуже дошкуляла.