Йоанна Яґелло - Кава з кардамоном

Світло знову згасло, за мить його обличчя було освітлене тільки з одного боку, вихоплюючи одну щоку й око. Лінка зачаровано дивилася, як Мацек, посуваючись то вперед, то назад, то вбік, змінював довжину тіней і чіткість рис. Не могла відвести погляду від його вуст, які рівномірно рухалися, і від очей, котрі сяяли від світла рефлекторів.

— Відсуваєш джерело світла від осі об’єктива…

Але вона більше не слухала. Понад усе прагнула, щоб він її поцілував. І тоді Мацек підійшов і просто обійняв її, а вона притулилася до його плеча, наче сподівалася знайти там відповіді на всі свої питання, розвіяти всі власні побоювання. Обоє стояли незграбно, боячись найменшого руху, який порушив би їхню єдність, і все зіпсував. Тоді він погладив Лінку по спині, спершу якось механічно, як гладять пса, який підійшов по свою порцію ласки, та вже за хвилину ніжно, відчуваючи під тканиною плаття лопатки, хребет, усе молоде тіло, яке прагнуло пестощів. Вона сама відшукала його вуста, задерши голову догори й зануривши пальці в його густому волоссі. Їй здавалося, що цей поцілунок розтоплює її, вона неначе тане в сонячному промінні й перетворюється на тремтливе, гаряче повітря.

Хлопець підвівся й вимкнув рефлектор. Лінка дивилася, як м’яко він рухається в темряві. Засвітив маленьку бічну лампочку й присунувся до дівчини. Його руки пестили її плечі, а вуста знову відшукали її губи, тоді вухо, шию. Лінка відчувала, як у неї калатає серце, їй здавалося, що вона от-от знепритомніє. Вуст, рук, усього було занадто багато, дівчина втрачала над цим владу й тоді раптом випручалася.

— Я не можу…

— У чому справа? — майже вигукнув він. — Щось не так?

Різко підвівся й увімкнув горішнє світло.

— Що ти собі уявляєш? — грубо сказав він. — Що отримаєш щось задурно? Тут тисячі таких, як ти, пхаються в усі вікна й двері. Це бізнес, а не дитячий садок. Немає співпраці, то й фоток нема. Ну, хіба що ти їх у мене купиш. Хоча не думаю, що в тебе знайдуться такі гроші. Подзвони, як передумаєш.

Лінка дивилася, як він запихає її фотографії до конверта й кладе до шухляди, а тоді просто вийшла геть.

Вона не могла про це не думати. Перед очима маячіло його обличчя, освітлене яскравою лампою, вороже, злісне. Ідіотка, яка ж вона ідіотка! А може, справді купити в нього ці фотографії? У неї ще залишалося трохи грошей після канікул, та й бабця Стефа віднедавна теж їй дещо підкидала… Давала гроші на плівки й друк фоток. Скільки це може коштувати? Полічила подумки. У неї було двісті злотих. Уже не так погано.

Заснути ніяк не вдавалося. Раніше, доки все так брутально не скінчилося, Лінка думала, що знайшла людину, у яку можна було б закохатися, когось незвичайного. Їй здавалося, що йому подобається займатися тим, чим і їй, і що він, може, чогось її навчить. Хотіла показати йому свої фотографії, мріяла, що він їх подивиться й скаже, що в Лінки справжній талант. Напередодні дівчина зняла з полиці блакитну коробку, яка зараз стояла в неї на столі. Устала з ліжка й почала знову переглядати свою колекцію, це її завжди заспокоювало. Крім знімків, які вона робила сама, у коробці був конверт з її дитячими фотками. Якісь кільканадцять фотографій… Та звісно, кому тоді було її фотографувати. Коли її тато, той, якого вона навіть не пам’ятала, загинув у катастрофі, мамі, певне, було важко. Воно й не дивно, що про фотографії мама й не думала. От Кай — то інша річ, у нього їх були сотні, зрештою, саме вони займали більшість місця в коробці. Коли братик народився, мама постійно його фотографувала. Лінка посміхнулася. Фотки немовляти у великій шапці, закутаного шарфиком, у папері в різдвяні олені, перев’язаного стрічкою, як подарунок, у дитячому басейні, повному кукурудзяних пластівців, на квітковій клумбі (ну й скандал тоді зчинився! Бо хто ж це витягає немовля з візочка, щоб покласти його серед пеларгоній, де це таке бачили!). Вона добряче розважалася, коли народився Кай. Принаймні спершу. Лінка задумалася.

Коли мама познайомилася з Адамом, вона дуже змінилася. Почала носити шпильки, підфарбовувати очі. Весь час посміхалася. А зараз… Зараз знову, як колись. Мама час від часу вибухає, репетує на всіх без будь-якої причини. Та найчастіше цілими днями просиджує мовчки, наче прикипіла до свого улюбленого лептопа. «Що лишень вона робить на цьому комп’ютері?» — думала іноді Лінка. Працює? Зрештою, навіть тоді, коли мама вдома, усе однаково так, наче її немає. Але ж є Кай, яким вона повинна займатися. Лінка знала, що мама з вітчимом узяли в банку великий кредит, щоб усім стало місця в новій квартирі. У Лінки й Кая були власні кімнати, крім того, була велика вітальня й спальня мами й Адама. Раніше вони мешкали в однокімнатній квартирці, яку продали. Великий кредит, нова дитина, нові витрати… Мабуть, це було для мами стресом, їй доводилося цілими днями сидіти за комп’ютером, щоб на все це заробити. Обом доводилося. Проте Адамові, здавалося, було психологічно легше. «Бідолашна мама, — подумала Лінка. — Усе життя мусить працювати, навіть тепер, коли нарешті вийшла заміж за нормального чоловіка». Лінці Адам узагалі-то подобався. Вітчим був спокійний і зовсім не нервував, на противагу мамі, яку будь-яка дрібниця виводила з рівноваги. Любив кататися на човні, грати в скребл, обожнював китайську кухню. Вони легко знаходили спільну мову, проте останнім часом Лінка рідко його бачила. Таке враження, що він оселився на роботі й лише зрідка їх навідував. Часом їй здавалося, що доросле життя, яке десь-там-колись на неї чекало, настільки заповнене працею, що більше ні для чого не залишається місця. У більшості її подруг обоє батьків працювали, та ще й у великих фірмах, а це означало засиджуватися допізна й постійно сидіти за лептопом. У наш час діти здавалися якимсь непотрібним тягарем, вони геть не вписувалися в сучасний спосіб життя.