Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— Та ну, ти жартуєш.

— Аж ніяк. І це, звісно, за гроші мого старого.

— Але твій тато, мабуть, не скаржиться?

— Мужики — справжні ідіоти. Я б її з дому викинув. Постійно переодягається, приходить до мене й питає, у якій сукенці краще виглядає. Батько зазвичай повертається біля восьмої, а вона перед його приходом улаштовує якийсь цирк. Чи подобаються мені її сережки, або намисто, чи гарно вона нафарбувалася. Ще трохи — і вона ходитиме тут у самій білизні. Мене вже від цього аж нудить. Щастя, що моя мати цього не бачить.

— А як твоя мама… почувається?

— Як завжди. Раніше вона така не була. Тобто доки батько її не покинув. А коли це сталося, у неї просто гальма відмовили, і почала пити на всю котушку.

— Тобі, певне, важко доводилося.

— Знаєш, що? Я волів би туди повернутися. Це все-таки моя мати, а для батька важливі хіба що бабло й дівки. Сьогодні Каріна, раніше була Маріоля, одна тупіша за іншу! Крім того, я хвилююся за маму, як вона там сама. Боюся, що в такий мороз вийде по пляшку й десь замерзне.

Оскар стиснув губи й міцно заплющив очі, здавалося, що він от-от розплачеться.

— Пробач, що я тобі про все це розповідаю.

— Та ні, ну, що ти. Я тебе розумію.

— Я почуваюся так, наче мною постійно керують. Довелося приїхати до Варшави, хоча зовсім цього не хотілося. Але що мені залишається? Хіба що втекти з дому. Але навіщо? Мати, мабуть, задоволена, що я зник з її життя, тепер може спокійно напиватися. Від мене вона принаймні намагалася це приховувати, а тепер там немає нікого, хто був би поруч і стежив за нею. Але я більше не плакатимусь тобі. Мабуть, воно просто в мені накопичилося, бо я хворий. Завжди, коли мені погано, я стаю страшенно сентиментальним. Розкисаю, розумієш? А я не хочу розкисати. Мати розкисла, і бач, як усе обернулося? Цей світ призначений для хижаків, а не для слабаків.

— Чомусь я не можу написати цієї статті, — Лінка спробувала перевести розмову на інше. Може, це допоможе Оскарові відволіктися. А взагалі, він — ще одна людина із поламаним життям. Якщо раніше вона думала, що лише в неї є серйозні проблеми, то дуже помилялася.

— Здаєшся? Чому? — здивував він її запитанням.

— Не знаю. Бракує завзяття. Енергії в мені немає, ані для писання, ані взагалі, щоб жити.

— Що ж, може, усе це просто не твоє. Зрештою, ти не мусиш його писати. Але поміркуй над цим, якщо потрібна допомога, то я тут. Крім того… Хіба ти не згадувала, що після канікул перескладаєш фізику?

— Казала.

— Тоді краще не вигадуй собі інших справ, а зосередься на цьому.

— А ти чого така невесела сидиш? — поцікавилася мама, повернувшись із роботи. — Учишся?

— Намагаюся. Але нічого не розумію.

— Чого саме не розумієш? — запитав Адам.

— Нічого, — буркнула Лінка. Вона не думала, що вітчима це взагалі якось цікавить. Але той уже сів поруч.

— Що тобі пояснити? Із чим у тебе проблеми?

— З усім. І одиниця за семестр. Хіба що вдасться це скласти.

— Чому ти нічого не сказала? Чому я про це нічого не знаю? — звернувся він до матері.

— Та я сама недавно довідалася, — виправдовувалася мати.

— Халінко, чому ти із цим не прийшла до мене? Я ж можу допомогти, зрештою, учився в політехнічному, впораюся! Чому ти раніше не сказала?

Лінка не відповіла, хоча їй і хотілося дещо сказати. Наприклад те, що на її думку Адам не зобов’язаний нічого для неї робити, бо ж вона не його дитина. Адже тоді, коли вітчим від них пішов, він жодного разу не подзвонив їй. Мабуть, для нього пасербиця просто не існує. Навіщо тоді прохати його допомогти з фізикою! Але Лінка нічого не сказала, нехай собі думає, що вона просто дурненька. Зрештою, Адам не чекав на відповідь. Узяв підручник і заходився його гортати.

— Дай мені пару годин, — пробурмотів він. — Я так розумію, що в тебе є час до кінця канікул, так?

— Так, — їй раптом захотілося плакати. — Та це лише кілька днів.

— То від завтра почнемо, добре?

Лінка кивнула головою. Сльози ринули вже самі.

Уранці її розбудив запах кави.

— У чому справа? А де всі?

— Мама на роботі. Кай на «Зимі в місті», — відповів Адам і простягнув їй рогалика з маслом та джемом. Лінка сіла на ліжку.

— А ти?

— Я? Я відпросився на три дні з роботи. Сподіваюся, що цього вистачить. Тобі багато треба надолужити, правда?

— Відпросився? Через мене?

Зараз вона знову розплачеться, цього ще бракувало. Може, їй здавалося? Чи в Адамових очах теж стояли сльози?

А потім вони просиділи над фізикою весь день, зробивши хіба що перерву на обід. Пішли до в’єтнамського бару, як колись. І знову, і знову розв’язували завдання й зубрили формули, а коли повернулася мама з Каєм, усі разом дивилися якийсь дурнуватий фільм для родинного перегляду. І Лінка вперше за багато місяців почувала себе щасливою.