Галина Пагутяк - Гірчичне зерно

Мене й світу?

Перевізник

Я маю на увазі той момент, коли людина повністю оновлюється. Сильнішає аж настільки, що має право бути поблажливою, віддаючи себе тим, хто не має цієї сили. Це і почуття обов’язку, і гідність, і милосердя…

Едуард

Ти маєш справу з людьми дна. З цієї ями нам не вибратись довіку. Ми могли б жити інакше, але не хочемо. Є ще один шлях до святості: дати втоптати себе в болото. Якби не ми, не виникла б совість.

Ольга

Мені це ближче і більше до вподоби. То наша нірвана.

Марко

Ми теж сильні. Є два полюси, які мусять врівноважувати світ. Коли є гори, то є і їхній низ. Якби не ти, ми б не познайомились, бо не відчуваємо потреби одне в одному. Нам досить бачитись на відстані, щоб усвідомити, що ми не зграя, а кожен сам по собі. Кожен гине наодинці, не тягне за собою нікого, не кричить, що йому боляче, не просить допомоги, а коли йому її силоміць пхають, тікає. Злодій, котрому довіряють з милосердя, як не плюне одразу в очі своєму доброзичливцю, то помститься йому іншим, вишуканішим способом. Бо у нього теж є гордість: він не бажає ні платити, ні відбирати борги. Оце мав на увазі Федя, якому не бачити тихого щастя, як власних вух без люстерка. І він це чудово знає. Так само Ольга. Можете це розцінювати як залишок сентиментальності. Нам байдуже до того, бо ми не зграя. Так що, Перевізнику, вважай, що ця бесіда не дала тобі моральної втіхи…

Перевізник

Мій перевіз тримається на туго напнутій линві, яка ніколи не стане рікою і не з’єднає навічно два береги. Єдине, що мене тішить, це те, що вода хоча й небезпечна, а все ж не порожнеча…

…Він ішов між людей і речей і страшенно хотів, щоб швидше настав блідий зимовий ранок, зникло штучне світло, яке спотворювало людські обличчя, відривало очі від живого вогню багаття і свічки, й очі втомлено скляніли. Сірник, який запалив Перевізник, обпік йому пальці й упав на засніжену привокзальну площу. Небо не було чорне, сніг не був білий. І як би він не переконував себе, що біле й чорне — дві протилежності, штучне світло змінювало кольори, творило штучний світ, у якому все починалось із змішування відтінків, а кінчалось спотворенням.

Мертва совсем душа человеческая, не отрешенная природному своєму дому, подобна мутной и смердящей воде, в тесноте заключенной.

Бесідники: Перевізник, Антон, Денис, Петро.

Місто таке велике, що важко його покинути, навіть коли дуже втомишся. Блукаючи між натовпу, ставши його часткою, Перевізник думав не про його безликість, а про дещо цілком протилежне, що його можна оцінити за реакцією на таке, приміром, питання, задане просто на вулиці: «Звідки ви родом?» Задане без кінокамер, без мікрофона, навіть без блокнота з ручкою. Одразу ж людські обличчя склалися б у симетричний візерунок тих, які не бажають відповідати, тих, які соромляться, і тих, які не пам’ятають. Ті, що дадуть вичерпну відповідь, раптом спохмурніють і розтануть в повітрі, сивому від туману й людських подихів, а ще вище, під самими весняними хмарами, кричатимуть у неторканій тиші дикі гуси з натертими під крилами кривавими мозолями.

Гуси-гуси-гусенята!

Візьміть мене на крилята, прошепоче Перевізник і заверне на ринок, щоб вдихнути запах землі, котра ось-ось прийме в себе зерно, овоч, коріння. Треба вертатись, радітиме він, ще не знаючи, чи має право бути щасливим. Чоловічок, завбільшки з метелика, загублений між сторінками неопублікованої казки, все своє недовге життя уникав тих, хто не був йому рівний, а рівних собі не міг зустріти серед високих квітів, трав і безмежно порожніх полів.

Там, на перевозі, його не мучили сумніви, навіть уночі, навіть коли ніхто не приходив і здавалось, його забули геть-чисто.

Сьогодні Перевізник йшов у гості до одного чоловіка, котрий теж мав свій перевіз, хоч перевізником його ніхто не кликав. Через те йому здавалося, що він іде в гості до себе самого, бо й дорогу добре знав і вікно на восьмому поверсі. Але ключа від квартири не мав. Натис кнопку дзвінка, і через хвильку вічко у дверях затемнилось.