Ирена Карпа - Добло і зло

Та якого це біса мене зараз потягнуло до згадок про чужих дітей, до ідеалів їхніх мам — раскошних женьщін, що їдуть кудись у прекрасну екзотичну країну, і там, скупившись крупними сапфірами з рубінами, вдягають їх усі разом собі на шию і ледь не топляться в басейнах від такого ярма. Добре, що не скачуть плавати в шиншилових шубах — в них би точно потопилися. І в каракулевих не скачуть. Бо знають — то давно не модні. Мене ж мусить парити своє. Мирське, приземлене, врочисте й матримоніальне — МОЄ, СУКА, ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ!!!

В цих питаннях на нас уже наступали два лютих вороженьки одночасно: Мода з одного боку, а з іншого — Дорога Родина.

— Шо там з платтям? — питала мама Рибочки, за якого я, до речі, й милилася заміж.

— Шиється, — зітхала я і думала, чи може весільне плаття підшиватися, наприклад, від алкоголізму.

— Ну, так яке воно буде? Нетрадиційне ж? Коктейльне?

О так. Що нетрадиційне то нетрадиційне — його мені шили молоді дизайнери Reis Mit Scheis, рідкісні придурки й мої задушевні друзі в придачу. Скажи, хто твій друг, і я скажу, яке у тебе буде Свіччине весілля . А коктейльне — то теж таки да. Фасончик плаття намічався такий пиздуватий, що жоден вилитий на мене п’яним гостем коктейль його не в змозі зіпсувати. Хіба що кривава Мері, але тоді можна буде інсценувати трагічну загибель нареченої. І чудотворне воскресіння, ясна річ, від поцілунку. Правда, мамі Рибочки я цього не кажу. Хоча їй, можливо, й це цікаво. Як цікаво щовечора дзвонити та питати в Рибочки, що його наречена готує йому на вечерю. Я можу, приміром, готувати якусь пасту. Тальятелле в соусі з білого вина чи тортеліні зі шпинатом, пармезаном і вершками. Чи просто якесь люмаке рігате № 29 з томатами, баклажанами, солодким перцем, часником і свіжим базиліком. М’яса в нас ніколи нема через жаль до тварин і до Рибочки — він вегетаріанець. Але незалежно від того, як я заморочуюся і як по-гурмейскому тонко буде насолоджуватися (ну не прикидається ж?) він, Рибочка мамі скаже одне:

— Макарони.

Отже, це значить, що наречена знає дієтичну страву вермішель. І мама, певне, уявляє собі, як та нещасна вермішель у нас злипається, а ми, веліковозрасні дєбіли, й гадки не маємо, що її, ту вермішель, промивати холодною водою треба. А от і не треба! Мені італійці казали, що вони взагалі в шоці, коли стикаються з нашими кулінарними традиціями. Вони свою вермішель просто зціджують і заливають оливковою олією. І в них вона завжди була і є з нормальних сортів пшениці, а не з крохмалю, чи з чого там вона в совку ліпилася.

Але як би там не було, мама Рибочки любила Рибочку. І мене за компанію. А я таки любила готувати, бо ж страшенно любила жерти. Значно більше, ніж ходити по всіляким там магазинам у пошуках трендових туфель на підборах і танкетці одночасно.

Київ дуже радує. Коли не треба виходити до нього з хати. А можна сидіти вдома, читати Малярчучку, дивитися французькі кіна, писати дурні статті і жерти-жерти-жерти. Може, мені взагалі протипоказано ходити на роботу?

— Жона-домохозяйка, — заявляю я, косячись на тазик недоїденого салату й обмацуючи теплий шалик, подарований мені на концерті одною дівчинкою. Шалик на мені, я вдома, хворію. Поряд з тазиком салату. Круто так сидіти вдома! Читаєш, малюєш, спиш, дивишся французькі кіна…

— Шо? — перепитує він.

— Жона-домохазяйка, я.

— Яка ти домохазяйка?!

— Погана.

Атож погана. Бо салат я ще зробити вмію, і кускус теж, і смажені спрінг-роли, і бісквіт із сирним кремом, що його одна галицька бичка назвала «булочка зі сметаною». В саме серце мій бісквіт поранила, падлюка. Так от. То все я вмію, а от пошити бодай щось за викройками з «Бурда-моден» я ніколи не зможу. Паки того, босоніжки.

Одного разу я проміняла живого Пола Маккартні на своїх однокласників. На живих, звісно. Але це аж ніяк не шило на мило. Зустріч випускників стається раз на п'ять років, хай навіть той Маккартні на бідні села заїздить і того рідше.

У той час як сер Пол зі своїм бендом робив грандіозне лайв-шоу в Києві, я в Яремчі вибрикувала під йоніку-самограйку, ризикуючи своїми колінними менісками, бо ж скакала на платформі. Пол Маккартні співав на Майдані своє, класичне, а тьолочка в гуцульському кабаку — тільки українське та ще різну франко-англійську попсу з доволі пристойним прононсом. Бо я так попросила. Вона це терпляче пояснювала іншим відвідувачам ресторану. Мовляв, тут сьогодні такі люди-випускники із дивними смаками. Правда, потім красива співачка з гарним голосом таки здалася. І заспівала «День раждєнья» на замовлення компанії у спортивних штанах, що й справді святкувала там таки чийсь з них день народження. І були ті пацани з Макєєвки чи з Коломиї — не важливо. Тьолочка лишилася без моїх чайових, котрі я вже встигла щедро відрахувати їй подумки…