Ирена Карпа - Добло і зло

— Та я думаю… може, кулінарне шоу зробити? Таке, дурне, поближче до народу?

— О, це гарно! — каже мама.

— Ну, — погоджується тато. — Як ця, Даша Малахова… Знаєш? Нє? На Інтері.

— Дуже гарна дівчинка, — вставляє мама.

— Ну, як вона мені подобається! — добиває мене тато.

— І вона професійний повар! — мама.

— А звідки ти знаєш? — тато.

— Та бо в неї мама на весіллях закарпатчикам готувала, — авторитетно пояснює мама.

— А вона сама кудись на заробітки їхала, бідна дитина, — жалісно тато.

— В Португалію.

— Нє, в Англію.

— І так вона говорить все — оп, оп… уп… трась, чік! — Тато артистично зображає ці та інші Дашині попискування й прицмокування.

— І голос такий хриплуватий…

— Чимось на тебе схожа!

— Гарна така дівчинка. — Це вже сьогодні звучало, але прозвучить іще раз:

— Дуже гарна.

От, бляха, найшли мені сестру. Та яку там сестру — найшли собі дитину! Іди ти, дівчинко (я, в сенсі), зі своїми новинами, куди очі світять.

Бо потім в них іще йдуть медитації на пальці-сосиски Бориса Бурди, роздуми про сибаритські нахили Макаревича і спосіб нарізання цибулі, не відриваючи ножа, що його застосовує ще якийсь телевізійний зірковий дяпан. Останнього люблять найменше, бо, судячи з його пики, їсти те, що приготувалося на програмі, сам він не сильно любить.

— Так не чесно, — знизує плечима тато.

Добре ще, що мені не розказують, що думає з цього приводу тьотя Слава, наша сусідка. Бо тьотя Слава — вона взагалі безпристрасний колодязь народної мудрості.

— Ой, Лесько, ну шо ти собі думаєш? — казала вона якось моїй мамі. Мама:

— В смислі?

— Ну та шо твоя Ірка так довго заміж не виходить.

— Та не хоче, то й не виходить… — Мама ніколи особливо не висла на мене з цього приводу. Треба віддати їй належне — в Яремчі, де у 22 роки тебе вже вважають безперспективною старою дівкою, тримати євроемансиповані позиції не легко.

— Та бо я тобі можу дати такий відвар, — провадить тьотя Слава, — що якщо дівчина миє ним голову, то точно на цей рік вийде заміж!

— Та нє, дякую… — ввічливо з'їхала мама, — вона сама вирішить.

Ех, мама-мама. Взяла і провтикала моє щастя. Раптом був би в мене чоловік порєдний у норковій шапці?! А так шо? Вкотре і знову forever young. А як інакше вести ці МТV-новини?

Боже, як же мені у віці десяти-одинадцяти років хотілося мати фіолетову «юпку-рєзінку» й салатові «лосіни». Плюс білі «красовки» з кислотно-рожевим шнурком на одній нозі й кислотно-зеленим на іншій. Яким це видавалося тоді шиком, якою ультрамодною комбінацією, що вмішувала тебе в омріяний натовп носіїв таких же чудернацьких поєднань, а значить, робила «правильною тьолкою». Почекайте: чи тоді вже була настала епоха «мальвін»? Бо я мала джинси просто «мавін» і через те гірко страждала. Так само як в реальності, замість омріяних фіолетових (ну бодай рожевих!) лосін і салатової рєзінкі в мене й те, й інше було чорним. Бо мама казала: «Худить». А про фіолетове з салатовим казала: «Несмак і сільпо».

Так я собі то й запам'ятала. І дотепер ношу все чорне — чорні чоботи, чорні вузькі джинси, чорний светр на замку, чорну майку, чорну куртку з чорним хутром, чорну біжутерію і чорне волосся. І душа в мене чорна. І таке ж піднебіння. А в чорній-пречорній сумці в мене ховаються салатова футболка й яскраво-фіолетові черевички…

Коротше, як ви вже зрозуміли, чи зрозумієте, кинувши на мене жалісний погляд, я і мода не зустрілися. Хоча чесно намагалися. Призначали побачення, лазили по сайтах VOGUE, просили стилістку Машу пошукати в бутіках для мене щось актуальненьке. Всякчас то не було мого розміру, то футболка, що сподобалася, коштувала, як пів моєї нирки. А нирка мені теж подобалася.

Я безнадійно немодна «маладая женьщіна», і у всіх журнальних фешн-дрешн колонках, де звйозд запихують або в клітку ЄС ЄС ЄС , якщо вони одіті відповідно до останніх тенденцій, або в НОУ НОУ НОУ , якщо вони щось провтикали чи показали зайвих сантиметрів цицьок в декольте, мені би придумали окрему кліточку КАРПА, ГОУ ХОУМ . Ну, та я ж і так люблю вдома сидіти. І навіть не мрію домішатися до білявок із сірим корінням волосся і таким же умом, повіддирай хтось з них козирні лейбочки. Але насправді це я так огризаюся — із заздрощів.

Все життя, до появи в ньому Рибочки, мені доводилося бити копитцем об поріг на виході, викрешуючи золоті іскорки, поки мій актуальний бойфренд чепурився перед дзеркалом.