Ирена Карпа - Добло і зло

— Тут хороша кухня. — Напровсяк додала я.

— Ти ж знаєш, я не їм незнакомих блюд.

— Та ні, якось я про це особливо не думала, якщо чесно… — Штовхаю під столом Надькину ногу. Мені вже на сьомій хвилині ракавой встрєчі хочеться кричати — з що ж буде далі?

— Ти щось так. Василю, роздобрів… — Я схвально розглядаю його пишне тіло з відвислим животом, упаковане в смугастий чорний кастюм-двоєчьку . Вася не знає, як на це реагувати, тому просто зітхає. Полісемантично.

— Де ти, що ти? — продовжувала я. — В Києві живеш, угу?

— Тут і живу! — відважив Вася так, ніби ми зустрілися в Монако. При чому він місцевий мультимільйонер, а я його колишній очкарик-однокласник, приїхав репортером від «Хронік заздрісних офіс-менеджерів».

— А де працюєш? Закінчив свій інститут тоді…

— Акадємію, сонечько, акадємію… Потім ще аспірантуру. Ти зараз сидиш поруч із кандидатом наук! — Вася відхилився на спинку крісла, щоби з більшим обзором зацінити, яке він на нас справив враження.

Українські кандидати наук не перестають дивувати своєю видовою різноманітністю.

— Тепер от на хорошій посаді по пожежній безпеці.

— У-у, круто. В кабінеті сидиш?

— Не сижу, Ірачька, я там працюю.

— Ага. Підписи ставиш? — я з розумінням кивала головою.

— Ну типу того. Знаєш, скільки людей кожен день через мене проходить?

Я уявила собі Васю-привида у Лаврських печерах чи Васю-турнікета в метро, через якого щодня проходять нескінченні потоки людей.

З цього сюрреалізму мене виводить сам головний герой, підкликавши клацанням пальців й фірмово піднятими бровами біляву грузинку-офіціантку.

— Дєвушка, шота я у вас здєсь нічєво нармальнава нє віжу. Давайте мнє ету сьомгу-гріль. Дарагая, значіт, свєжая.

По-моєму, ця штука працює навпаки. Але сюрові припущення — право сюрового персонажа. Крутого, впевненого в собі персонажа, що закінчує тираду так:

— Знав би, зразу би вас віз подальше з цього кабака. Є ж нармальні завєдєнія тут недалеко — з нармальною кухньою, українською, всьо як треба А тут же навіть з’їсти нема шо!

Він гнівно-пафосним жестом вручає меню індиферентній офіціантці, котрій я весь цей час посилала вибачально-присоромлені погляди. Але офіціантка, працюючи біля Житнього ринку, бачила і не таких персонажів. Можу тільки собі уявити, між яких рогулів і гопніків проходила бойове хрещення ця тиха, бліда і спокійна, мов будда, грузинська дівчинка.

Ми поговорили з Васею про те-се, про маму і тата (його), про сестру (мою), про те, як час біжить. Під столом ми з дівками щосили тлумилися ногами, щоби не реготати. Ледь стримувалися, щоби не почати Васю задрочувати. Не введи нас у спокусу…

— А скажи мені, Вася, — починаю я, — чого ти до мене говориш українською, а з дівчатами російською? Вони ж мене чудово розуміють, хоч я й не переходжу…

Вася, вочевидь, як і всі західноукраїнські рогулі, котрі в бальшом горадє жалюгідно імітують російську, пишався своїм акцентом. Тобто вважав, що його нема. Тому на моє питання відгукнувся воланням:

— Я так привик! До мене як звертаються люди, так я їм і відповідаю, ясно тобі?! І ти мені не указуй, як і з ким говорити, я собі сам розберусь! Як захочу і скільки захочу. Такий я пацан.

Нема питань. Отож Вася й продовжував свою захисну тираду стільки, скільки сам хотів. Всі почули, який він пацан.

Після гнітючої паузи і кількох незначущих фраз між нами-дівками я продовжила інтерв’ю.

— Слухай, Васю. Скажи мені. От ти пожежник, так?

— Ірочька, ти прекрасно знаєш, хто я… А я всьо знаю про тебе.

Вася, тримаючи паузу, допиває свій коньяк і витрішкуватими очима — такі, пригадалося мені, були в керамічного гуцула-гончаря, якому відбив ногу наш живий сусід-гуцул Ромчик — втуплюється в дівок.

— Я вам, дєвушкі, такоє пра нєйо магу рассказать… Шо, — то вже до мене, — не боїшся, що я твоїм подружкам розкажу про тебе таке, шо вони навіть не підозрювали? Ніхто ж тебе, Ірочька, не знає краще за мене!

Я поперхнулась хачапурі. Опа. Диви, як воно в житті трапляється. От він — Той. Той, хто знає мене так, як ніхто не знає… От він. От. Та пішов ти на хуй, лох рогульович! А вголос я — сам мед медовий. Ну, так мені самій здавалося.

— Послухай… — морщуся я. — Дякую за глибинні знання, але, зроби ласку, не називай мене краще «Ірочька».

— Ірочька, Ірочька, Ірочька, Ірочька!!! — запапугавкав він з таким захватом, ніби від кожного його викрику в просторі цього завєдєнія нє очєнь оприявнювалася нова Ірочька. Васі, видно, до вподоби було оточувати себе уявними надувними жінками.