— Двері закрив! Буду пізно! — вигукнув я хазяїну на прощання.
Дідуган махнув рукою і щось сказав, але ті слова мене так і не наздогнали.
За годину наше нечисленне товариство насолоджувалося скромними посиденьками в генделику. На столі була пляшка напівсолодкого вина і легка закуска. Павло, який чомусь захмелів після першого келиха, сидів, сперши підборіддя на зчеплені руки й із закритими очима похитувався під мелодію джазової композиції. Атмосфера налаштовувала на бесіду.
— Тобі не набридло переїжджати з місця на місце? — запитав Петро, торкнувшись своїм келихом мого.
Я надпив трохи вина і відповів:
— Набридло. А вам не набридло постійно тягати мої речі?
У розмову втрутився Павло.
— А хто ж їх носитиме, крім нас? Ми ж товариші.
— Це точно! — погодився я і підніс келих, виголошуючи цілком логічний тост: — За друзів! Себто за вас.
Ми знову випили.
— Слухай, а коли ти забереш той старий патефон? — запитав Павло. — Тільки не думай, що він нам заважає. Я просто цікавлюся.
— Якби водилися вініли, то ми б іноді слухали, а так пилом припадає, — доповнив Петро.
— Заберу обов’язково. Коли матиму своє житло, тоді й заберу.
Апостоли перезирнулися і, мов телепати, одночасно видали:
— Ой, мабуть, іще довго чекати.
Ми зареготали. Від випитого настрій стрімко піднімався, тож було вирішено збільшити градус напоїв. Межа тверезості дуже швидко залишилася позаду. Друзів потягло на пригоди. Я розрахувався, і ми попростували до нічного кіоску.
Наступні події вечора хаотично змінювалися, мігруючи від розпивання слабоалкогольних напоїв до незграбних фліртувань із дівчатами. Пам’ять почала відмовляти мені вже після другої пляшки пива і зовсім зрадила, коли ми з друзями прощалися. Далі — суцільна амнезія.
Привели мене до тями пульсуючі удари у скронях. Вони потрапляли точно в ціль, викликаючи нестерпний головний біль. Похмільна «головотроща» ускладнювалася пекельною посухою в горлі. Я насилу продер очі й підвівся. Розгледів на столі горня, ймовірно з водою. Переконавшись, що то не міраж, я схопив кухлик й одним махом спорожнив його.
«Мабуть, Петро Петрович, помітивши мій стан, потурбувався, — виснував я з полегшенням. — Чоловік зрозуміє чоловіка з півслова. А чи зрозуміла б таке Ельза Олександрівна? Байдуже! Ідеальних людей не існує. Бо той самий Петро Петрович, який урятував мене від зневоднення, так і не змирився з моєю пристрастю до колекціонування старожитностей».
Під монотонне пульсування головного болю я ще кілька годин пролежав у ліжку, обдумуючи план евакуації з цієї квартири на іншу.
Упродовж кількох наступних днів ми з друзяками мали етапувати мої речі на місце їхнього нового заслання. Почали з найнеобхіднішого: одягу, начиння, книжок, журналів і деяких найцінніших для мене знахідок. Прихопили також мішок картоплі та півмішка цибулі. Справа була не з легких, тому ми вирішили, що однієї ходки на сьогодні досить. Увесь новоприбулий багаж склали в коридорі.
Залишившись наодинці, я взявся за облаштування своєї кімнати, витративши на це кілька годин. Надвечір до мене зазирнула Ельза Олександрівна.
— Це всі ваші речі?
У її словах не було жодного негативу чи докору, але щось мене збентежило.
Її очі. Сьогодні вони здавалися надто втомленими і ніби заплаканими.
— Ні, але більшість уже тут.
— Ходімо, вип’єте кави, перепочинете.
Попри пізній для кавування час, відмовити господині дому я не наважився. Кава парувала у філіжанках, сповиваючи простір кухні предивним ароматом.
Руки Ельзи Олександрівни чомусь тремтіли. Спроби приховати це зводило нанівець блюдце, що зрадливо подзенькувало, коли вона клала на нього чашку. Я також відчував напруження, що зависло в просторі, але пояснення йому не знаходив. Урешті жінка обхопила горня обома руками й більше не намагалася прилаштувати його на місце. Після паузи обопільного зніяковіння я заговорив перший:
— Бачу, кава для вас не лише робота, а й джерело насолоди.
— Можливо. То де ви навчаєтеся? — швидко знайшлася вона.
— У Політехніці, на реставратора.
— Зрозуміло. А звідки будете?
Питання виявилося ударом під дих. Несподівано для себе я опустив голову.
Схоже, Ельза Олександрівна розумілася не тільки на кавовій гущі, а й на людських емоціях, бо, помітивши мій розпач, спитала:
— Ви не хочете про це говорити?
Перш ніж відповісти, я сьорбнув кави.
— Ми з батьками жили в Дрогобичі.
— Жили?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу