Дара Корній - Щоденник Мавки

Магдалена зітхнула. Приклала руку до серця. Те вистрибувало пташкою з грудей. То все від думок, від того, як часто вони, ті думки, її не туди заводять. Стрепенулася. Запитала себе, чи стало в людях більше світла та віри, коли змінилася релігія і змінилося, відповідно, усе: уклад, звичаєвість, погляди на світ. Інколи їй здавалося, що, заплющивши очі, можна перенестися в минуле. Де великий Дніпро несе багряні води, червоні від крові тих, хто не хотів хреститися… І кого примушували.

Гнала від себе ці думки, молилася Богу, просила, щоб простив їй таку крамолу. Вона ж християнка і не може піддавати сумніву Божий промисел. Бо зараз вона знову грішить, сидячи на Володимирській гірці та зневажливо оглядаючи постать ще одного з роду Чугайстрів – Володимира Святого, Кривавого, Багатоженця, Красне Сонечко… Як тільки того не називали!

Тріпнула головою, скинула свій сум. Присоромила саму себе: «Піди краще, жінко, до церкви, висповідайся та помолися». Так і вчинила. Благо, Михайлівський поруч.

І от уже стоїть навколішки перед ликом Марії, Матері Божої та Матері людської. Людей у соборі мало, вони не зважають на неї, бо кожен сюди прийшов зі своїм та за своїм. Думала та відкривалася несподівано сама собі. Неждано відчула, наче яскраве світло з-під купола храму починає падати на неї, і враз потекли сльози. Так і завмерла, з піднятою до верхівки храму головою та очима, повними води. Хтось торкнув її легко за плече:

– Дочко, з тобою все гаразд? Ти здорова?

Озирнулася. Перед нею стояв монах, довга чорна ряса, коротка борідка й очі… Які то були очі – теплі, затишні, молочно-карі і разом з тим такі, що, здається, тугу з тебе виймають і наскрізь твій біль бачать.

Здригнулася мимохіть, наче від легкого удару струмом. Утерла рукою сльози, зачала похапцем у торбі шукати паперові хустинки. Знала, що від сліз потекла туш і обличчя в патьоках. Тим часом переконувала Божого чоловіка, що з нею все буде добре.

Він легко взяв її за лікоть, допоміг підвестись, дбайливо тицяючи жінці до рук білосніжну хустинку. Підвів до лави, як каліку, допоміг сісти. Ноги і справді не дуже слухали. А Магдалена, вражена та збентежена такою увагою святого чоловіка, знову розплакалася… Уже не стримуючись і голосно схлипуючи.

– Дитино, у тебе все гаразд? – перепитав ще раз монах.

Ох, не все гаразд. І давно не все гаразд. Бо вона заплуталася. І вона монаху все розповіла.

Вона так і не навчилася жити сама. Купа років минула, як… Так-так. Відтоді, як Роман вибрав Магдалену собі за дружину, назвавши коханням свого життя, – спливло багато води. Та не дуже багато від того часу, як він проміняв її на «поклик» серця.

– То тепер так називаються зради, – сумно промимрила крізь сльози.

Ні-ні, Роман зовсім не хотів з нею розлучатися. Вона сама не змогла продовжувати з ним жити. Бо він таке їй сказав… Що ладен ділити з нею і з другою коханою не тільки гроші, не лишень родину, а й ліжко… І тоді вона…

А що вона? Випхала цю тварину за двері й поміняла замки.

Ні-ні. Вона простила, і то вже давно. Однак досі сама. А що колишній? Смішно все і сумно водночас. Так, отче, Роман робив спроби повернутися. Він навіть на суді, коли їх розлучали, просив Магдалену отямитися та передумати. Але Роман тоді ще не знав, що та Магдалена, якій він підступно зрадив, померла разом із його коханням. Бо Магдалена не отямилася та не передумала. Уже пізніше дізналася, що та, його теперішня пасія, чи кохана, чи дружина (байдуже, як назвете), була тоді на четвертому місяці вагітності. А ця тварюка пропонувала їй «повернути все»?

Ще раз переконалася, що вчинила правильно. І зрадник – це лиш зрадник, і не можна з нього виліпити праведника.

І… Магдалена лишилася сама… Сам на сам з відчаєм, безпомічністю, бо тільки темні ночі знали, як то важко носити в собі тягар мертвого кохання. Тоді вона його ще не захоронила, ходила з трупом усередині. О! То було відчуття таке гірке та жахливе, що здавалося спочатку – воно розірве, пошматує, зітре. Наче тебе, легку пір’їнку, чиїсь безжальні руки взяли й кинули у вогонь, зухвало спостерігаючи, чи швидко згорить, чи трохи помучиться. Відмучилася, хоча й стала калікою, та… НЕ ЗГОРІЛА! Пір’їнка виявилася з криці…

Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша…