Дара Корній - Щоденник Мавки

Уперше не стримав слова.

Мама ходить за нею назирці. Вона боїться, що Орися щось зробить собі. Була така думка, але … Чи зустріне вона тоді свого Остапка, якщо так вчинить? Не можна, не можна, не можна … Бо то дорога в інший бік. Уже три тижні минуло, а біль не зникає. Біль той – то вона сама. Лише на цвинтарі їй дають спокій. Мама відпускає її на цвинтар одну. Думає, що до Остапка вона йде. Але ж Орися знає – її Остапка там нема, у тій землі. Нема. Орися йде туди за собою і зі своїм болем. Там ніхто не влазить у думки, у душу, у горе, у тугу …

Минає місяць.

Слава Богу, що на роботі Орися має справу з паперами, а не з людьми. Вони не перешіптуються в тебе за спиною, не зітхають, не охають, не говорять банальностей, а мовчать, заполонені цифрами та датами.

Орисі не хочеться нікого бачити. Ні колежанок, які спершу робили несміливі спроби вивести її із заціпеніння, ні родичів. Усе байдуже.

– Не лізьте мені в душу. Там – вигоріла земля. І я є тою землею.

Сни. Навіть день не такий прикрий, як ніч. Дурна темна затуркана ніч. Черниця без келії чи пустельник без віри?

Як вона колись любила ночі. Літні завжди пахли грозами, голубим небом Остапових очей! Весняні світились першими квітами, які він кожного ранку приносив своїй коханій. Після солодкої ночі, яка вже пахне тими квітами, розплющуєш очі, а зі столика дивляться оченятами ніжними підсніжники, проліски, мати-й-мачуха, конвалія … О, така пахуча конвалія, улюблений квіт її Остапка!

Зима завжди здавалася доброю ніжною бабунею, бо її ночі були казково-лілейними і пахли то липовим чаєм, то ожиновим варенням …

Осінні ночі маяли закосиченою барвою вітру-менестреля і вальсом з листків, у якому вони закохано кружляли і згоряли в танці кохання разом з тим листям. А ще – терпкістю хризантем.

Отакі-то були ночі. Були колись, раніше. В іншому житті, з іншою Орисею. Яка вміла відчувати, слухати, жити. А зараз чує і відчуває лишень біль через намітку відчаю. І не живе. Так, животіє …

Сьогодні ночі не пахнуть. І сни їй болять. Вона блукає в них. Смоляною річкою, по коліна в отій чорній тягомотині. Вона бреде навмання, точніше робить відчайдушні спроби рухатись, шукає когось чи щось. Що вона там робить? І сни, і не сни. Їжа, яка не має смаку, кава, яка википає щоразу, а вона тупо дивиться, як та тікає цівочками геть від спеки турки, безликі години, що складаються в дні … Чи то важить хоч щось без нього – отаке життя? Чи нежиття?

Минає місяць і ще тиждень. Мама каже: «Весна. Нарешті буйна весна. Такий прекрасний травень!» Весна? Справді? Хай. Тоді був квітень. А тепер? Якщо всі кажуть – мабуть, таки весна. Остап їй і не сниться, не приходить у сни. Навіть цього вона не має. Орися вечорами розпачливо зазирає в сімейний альбом, дивиться на щасливі обличчя молодят. Чи хтось впізнав би сьогодні в оцій згорьованій жінці на канапі красиву наречену зі світлини, поряд з усміхненим юнаком. Щасливі обличчя, щасливі фото, щасливі вікна у світ. Орися отак і засинає, притуливши до серця фотоальбом. Але й після цього Остап їй не сниться. Лише смоляна річка, темна річка, яка міцно тримає її.

Сьогодні знову пішла на цвинтар. То вже звичай такий. По роботі – не додому, а на цвинтар. Щоденний ритуал. Постояти між хрестами на тому острові закопаних надій, сподівань, журби. Притулитись до хреста.

Заплющила очі. Лагідне травневе сонце ніжно пестить змарніле юне личко, навколо квітує весна, буяє життя. Навіть тут, на цьому острові похованих мрій, сподівань, кохання. Рівно один місяць і вісім днів без Остапка та без життя. Наперекір здоровому глузду вона досі дихає.

Життя поспішає вперед, вперед, вперед, тому що після довгої затяжної зими завжди приходить весна. То мама так каже.

Але Орися того всього не розуміє. Вона слухає лише свій біль, який котить її тілом, який стискає руки до болю на дерев’яному хресті. І ось вона знову робить відчайдушні спроби рухатись тою чорною річкою, по коліна в смолі, але ледве перебирає ногами.

– Пані, пані! Прокиньтеся, пані. Вечір, пані, сонце вже майже сіло.

Голос звучить у голові, коли вона робить відчайдушні спроби втомленими ногами відклеїтись від тої смоляної річки. Голос вириває її з безглуздого поборювання.

Орися розплющує очі. Вечір. Сонце майже сіло. Тіні від хрестів стали довгими і страшними, майже закривши землю. Вона заснула на могилі, задрімала. Перед нею високий старий чоловік, на голові чорний капелюх, довгий чорний плащ, у правій руці довга чорна парасоля.