Дара Корній - Щоденник Мавки

Чи подобався Магдалені Тарас? Спочатку він її просто бісив, але цікавість брала гору, і вона продовжувала інколи з ним зустрічатися. Але як кажуть – крапля камінь точить, тож і Тарасові вдалося трохи той камінь усередині жінки підточити.

Так, Магдалена не була схожа на жодну з попередніх пасій Тараса. Норовлива та надто гонорова. Він із цим змирився. Мовчки зносив усі Магдині забаганки, може, тому, що був певен: рано чи пізно фортеця на ймення Магда впаде, здасться в полон. Магду це тішило. Тарас бо не здогадувався, з ким має справу. То була не просто така собі бідна-нещасна-розлучена кубіта, яка спить і бачить себе дружиною ось такого принца чи принаймні його коханкою. Ця може і вкусити.

Зустрічалися вони з Тарасом уже три місяці. Сексу між ними досі не було. Магдалена знала, що знущається з нормального та фізично активного чоловіка. І робила це спеціально, насолоджуючись всевладдям. Цікаво ж, скільки витримає Чугайстрик? Бо що буває, коли чайник нагріти до температури закипання і не дозволити парі виходити… Ага, зірве накривку. Вона насолоджувалася, чекаючи, коли врешті зірве.

От і зараз вона таке утнула. Тарас майже навколішки просив її поїхати з ним у столицю у справах, та решту часу він присвятить їй, подарує цілий світ та зірку з неба. І таки вблагав жінку, вона попленталася з ним. Сумно. Завжди одне і те ж. Магдалена не любила будь-яких ділових зустрічей. Доводилося посміхатися силувано на ідіотські жарти свого теперішнього бойфренда чи майбутнього ділового партнера, також стовідсоткового Чугайстра. О, цей узагалі перевершив всі її знання про чоловіків. У старшого пана аж слинка закапала, коли вона, випадково нахилившись, показала йому свою пазуху. Діду шістдесят з добрим гаком – і туди ж. Тю!

– О, пані Магдалено, голубонько сизокрила! У вас безсоромно красиві очі, наче сама Джоконда відродилася на землі! – це він типу робить компліменти.

Тарас задоволено потирає руки, а увечері, напевне, зачне плаксивим голосом дорікати, що вона не в тему пускала бісику чужому чоловіку.

– Чого пані сумує, посміхніться! І нехай весна повернеться до нас за стіл.

Потім він цитував їй Хаяма та співав щось з Висоцького. До слова, голос у чоловіка геть не кепський.

Ну, і так далі… Банальщина. А коли той, запросивши на танець, зачав на вушко верзти дурниці, що він хоч і старший, та все ж багатший від Тараса, і вона просто зобов’язана дати йому номер свого мобільного, щоб хоча б раз сходити з ним на каву, скажімо на Монмартрі, і взагалі, що така красуня робить поруч з таким лохом, як Тарас. Так, Тарас лох, але яке право має цей дід їй таке говорити? Магдалену це розізлило… Вона щось там ущипливе йому у відповідь ляпнула, уже сидячи разом з усіма за столом. А от її любий Тарас промовчав, бо Карен Вітольдович його майже новий діловий партнер, дуже багатий та потрібний діловий партнер. І тоді Магдалена вирішила зробити так, як останнім часом робила найчастіше, – піти геть: подалі від світла софітів, масних розмов, поглядів, штучної розкоші. Шепнула Тарасу на вухо, що йде припудрити носик, вистрибнула в коридор і дременула з ресторану. Уже біля входу в метро зателефонувала любому-нелюбому Тарасику і сказала, що сподівається, він закінчить усі свої ділові переговори до дев’ятої вечора, бо вона чекатиме його на Південному вокзалі біля фонтану. Якщо ні – то хай здогадається, що буде. Вона не знала, що відповів на це Тарас, бо відразу після цього вимкнула телефон. Магдалені було байдуже, правду кажучи, образиться Тарас чи ні на таку її поведінку.

Пішов він…

Пішла вона сама куди подалі…

І пішла. Зараз утікала сама від себе. Піднялася фунікулером на Володимирську гірку. Сіла на одну з лавок під крислатим дубом. Дивилася з-за спини Святого Володимира на Дніпро. Бронзовий чотириметровий князь незмінно та похмуро тримав у лівій руці великокнязівську шапку, а в правій – хрест, яким наче благословляв Дніпро та всю Україну. Коли вона дивилася на князя, завжди в голову лізла одна і та сама крамольна думка: «Як міг стати святим чоловік, який залив кров’ю рідну землю, мав тисячі невільниць, любив розпусту? Так, він приніс сюди разом з чужинкою, яку ніколи не кохав, нову релігію, яка мала зміцнити та посилити державу… Так, політична доцільність… Але… Невже це важливіше за людське життя? І як жарт над пам’яттю тих, хто тоді загинув, барельєфи на одній із граней постаменту – жінка з усміхненим малям та старенький дідусь, якого привели хрестити син та онук. О, звісно, всі радісні та щасливі. Хоча, як не дивно, та православна церква довго не погоджувалася на встановлення пам’ятника. Однак тисяча вісімсот п’ятдесят третього року це відбулося. Особливо протестував київський митрополит Філарет, який вважав, що встановлення «ідола» найвідомішому спочатку ідолошанувальнику, а згодом борцеві з ідолами – це блюзнірство. А тепер – це не просто пам’ятник, а одна з візиток Києва.