Дара Корній - Щоденник Мавки

Так-так, мене назвали на честь прабабусі. Тільки жодного Магдиного таланту, окрім доброго й чесного імені, я не отримала.

– Нє, мала! Ти не можеш знати напевне, – сказала розважливо Машка. – Інколи даровані таланти до часу дрімають, бо ми їх не будимо. На все свій час. Ти скоро сама то зрозумієш.

Машка взяла зі стола пляшку оковитої, налила собі, плеснула трішки Магдалені:

– Що, дівчино, мабуть, подумала: «Ото ляпало! І чого мене може навчити пропаща душа алкоголічки?» Повір – може. Вчити завжди легше, аніж самому ставити рекорди. Чи багато ти знаєш гарних тренерів-рекордсменів? Так ото ж! Давай вип’ємо, мала, за красиву душу твоєї прабабусі Магдалени. Вона досі поруч з тобою. Ага, точно, – і вже трохи напідпитку Машка ткнула пальцем кудись за спину Магди. Магда аж озирнулася, а Машка продовжувала: – Авжеж, поруч. І не сумнівайся. Бо ти її не забуваєш, мала. Наші рідні, коли навіть мертві, залишаються з нами доти, доки ми їх пам’ятаємо. Земля пухом та вічна пам’ять рабі Божій циганці Магдалені!

Машка залпом випила, а Магдалена тільки пригубила і знову бридливо скривилася. Машка не звертала уваги на ті кривляння. Вона кинула до рота кусень хліба з салом, пережувала, ковтнула й озвалася:

– Хто ти за освітою, мала? Чому нормальної роботи врешті не знайдеш? Ти ж розумниця! Га? Із твоїми талантами. Дай, угадаю. Ти училка, так?

Магда кивнула на знак згоди:

– Так, молодших класів. І дітей я люблю, і свою роботу любила, аж поки в декреті не опинилася. А потім… Потім мала хворіла, і я вчасно з декрету не вийшла, а документи не встигла переоформити, і тепер от. Халепа. Але я продовжую шукати, не здаюся. Та, на жаль, у Львові не так просто роботу вчителя знайти. Тобто можна, але треба той… Хабар дати. А в мене зараз порожньо в кишені… І позичити ні в кого, бо суму надто велику називають. А позичати під відсотки – то коли ж той заробіток повернеться?

Машка уважно дивилася на Магдалену. Знову закурила, коли сигарета вже була напівскурена.

– Знаю, мала. А колишньому ти, звісно, до дупи? Та не ховай очі, я все по тобі бачу. Певно, на нього де сядеш, там і злізеш, так? «Той, хто не маже, той дуже скрипить?» Ситуація. Та ти ж розумієш – на склотарі та макулатурі багато не заробиш. Мо’, щось інше придумаємо, га?

Знаєш, мені іноді здається, що я забагато нарікаю на своє життя. Ага, стара українська традиція: «У сусіда хата біла. У сусіда жінка мила». Ех, зрештою … Багато людей живуть ще гірше. А мені, любий, навіть трохи пощастило. Так, знайшлася людина, яка допомогла, власним прикладом відтягла мене від безодні. Я безмежно вдячна за це. Мушу тепер допомогти і їй. Та поки не знаю як. Бо безодня кличе, манить. Пригадуєш вислів: «Якщо надто довго дивитися в безодню, безодня починає дивитися в тебе». І ця жінка вона така, така … Особлива: сильна, вольова, справжня і водночас слабка, беззахисна, розчавлена, бо вже не може без свої безодні. Іноді думаю, а може, то покликання в неї таке? Стояти над безоднею, на межі реального і потойбічного. Направляючи заблудлих у потрібному напрямку.

Я сьогодні з писаної торби витягла на світ Божий ще одну Мавчину історію. Історію про пришпилену.

І коли здається, що ти проклятий, бо всі лиха світу тобі друзі, враз відкривається правда. Яка? Послухай.

Ярина зосталася сиротою рано. Дівчину виховувала та ростила бабуня. Батьків своїх майже не пригадує. У спадок від них отримала лише злидні та … Чорну хмару. Бабусі вже рік як нема, а чорна хмара залишилася. Скільки себе дівчина пам’ятає, оте темне хмарисько завжди висне в неї над головою. Смолянисте, кошлате, завжди чимось невдоволене. То сипле холодним снігом, то студеним дощем, залежно від пори року. Куди б не подалася Ярина, чорна хмара повсякчас чимчикує поруч. Звісно, дівчина через неї ніколи не бачила ні сонця, ні зір, ні місяця, ні світу Божого. Де там! За тою чорною хмарою і неба блакитного не спізнаєш.

Прикрощі, біди, лиха, випадкові нещастя – то все такий собі щедротний букетик, яким рясно обтикала Ярина своє життя. «Добрі» люди називають Ярину проклятою, односельці нарікають на неї через ту чорну хмару, яка впливає також на життя мешканців села. Таки так, коли блискає та гримить – чує всенька округа … Врешті, коли терпіти кпини та непорозуміння не стало ніякої моці, виміркувала дівчина утекти світ за очі і від себе, і від проблем, і, коли вдасться, то й від чорної хмари. Надумалася рушити на світанку, коли ще всі сплять. Жевріла надія, що чорне хмарисько теж інколи дрімає. Ще звечора склала нехитрий свій скарб у полотняну торбу та лягла спати.