Дара Корній - Щоденник Мавки

Циганки з циганчатами вешталися селом у пошуках поживи, гадали селянкам на картах, підбирали те, що зле лежить, запрошували ввечері на дійство – посидіти біля багаття, послухати циганських історій, пісень, подивитися на танці. Василь також піддався веселому шалу юрби і з місцевими парубками вирішив туди сходити. Звісно, не з порожніми руками. Кожен щось узяв для відкупу.

Циганів тоді, як і тепер, зрештою, не дуже жалували. Їх не розуміли, їх остерігалися, але тим вони й були людям цікаві. Не такі, як усі. Циганів у ті часи вважали дволикими істотами, котрі стоять на межі – між світом світла й темряви. Називали себе християнами, однак з дуже дивним ухилом. У головній циганській кибитці, як найдорожчий скарб, завжди возили ікону. Вона була душею табору. Її зазвичай тримали в жіночій половині буди, зліва. Чому зліва? Мабуть, тому, що зліва в людини серце, і там, відповідно, міститься й душа. Так вважали цигани. І якщо щось і берегти, то безсмертну душу, бо все решта не вартує того, щоб за ним ганятися: ані гроші, ані статки, ані слава, навіть воля. Ікона ставала таборовим оберегом. Її охоронцем призначалася найдостойніша в таборі жінка. Наче все гаразд – ікона, християни, правдива віра… Та не все так просто з мандрівним народом. Бо разом з тим цигани вірили в силу-силенну різних забобонів. Так, наприклад, вони і серцем, і душею покладалися на надзвичайну силу та велич вогню – запалювати та підтримувати його могли лишень невинні, тобто неодружені хлопці. Вогонь не дозволялося гасити, він мав сам по собі згаснути. Охоронець вогню не мав права залишати свій пост, аж поки вогонь не вигорить, навіть якщо йому загрожувала смертельна небезпека. Вогнище для циган – то не жарти. Його легко осквернити. Якщо якась жінка своєї спідницею випадково зачіпала вогонь і він запалював чи обпікав її, то це вважалося страшним прокляттям для всього роду. Отже, незабаром слід чекати лиха, пошесті, хвороб та втрат. А жінка, винуватиця скоєного, мусила скласти велику покуту богу вогню, щоб він пробачив їй такий великий гріх. Покуту ж вона вибирала сама і сама ж вирішувала, чи вже готова для очищення.

Для цього робився такий ритуал. Одружені жінки посеред шатра запалювали ритуальний вогонь. Уносилася головна таборова ікона. Винуватицю садили перед вогнищем, завжди обличчям до вогню. Навпроти, за багаттям, ставили ікону. Жінка-винуватиця мала безупинно, не відводячи погляду, дивитися лишень на ікону – аж поки не вигорить багаття. Інші жінки тим часом танцювали довкола вогнища та співали ритуальних пісень. Коли ж винуватиця не втримувалася та відводила погляду, то вважалося, що вона не спокутувала гріха і прокляття чорною хмарою продовжує висіти і над її родиною, і над родинами тих, хто не догледів та дозволив жінці торкнутися полум’я.

Що, Машо, запитаєш, звідки я то все знаю і до чого тут цигани та вогонь? Зачекай трошки, про все згодом.

Машка уважно та напружено слухала Магду. Недопалок у її руці давно згас, вона цього навіть не запримітила. Настільки несподівано цікавою була її нова знайома. Магдалена тим часом продовжувала:

– Так-от, вернемося до села і до табору, котрий стояв неподалік. Того фатального вечора зійшлося біля циганського табору півсела. І, звісно, горіло багаття, і цигани завзято танцювали і співали своїх пісень. І одна з циганок танцювала так, що Василеві аж дух забивало. Не міг відвести від тих чорних очей своїх блакитних. Тонкий стан, лебедина шия, а руки… То були не руки, то були крила лебідки. Барвиста сукня мерехтіла веселкою. Монисто на хустині, яка огортала дівочий стан, дзвеніло піснею, скрипка ридала, завивала, стогнала, жалілася та реготала… Звивалося звабливе тіло молодої циганки – калейдоскоп кольорів, круговерть чорних жагучих очей, п’янкий усміх на вустах-коралях, повні перса в затісному для них ліфі, які підстрибують у такт музиці… О, так, звісно, Василь був такий не один. Майже всі чоловіки, що спостерігали за дійством, не змогли відвести від молодої циганочки погляду. Чарівниця, а не жінка! Демониця!

Василь був одинаком. Мав тридцять літ, а для села – то забагато як на холостяка. Круглий сирота, а отже, у селі не з найбагатших. Своєї землі майже не мав. Кавальчик поля біля хати, який родив рівно стільки, щоб не впасти від голодної смерті. А на дрова та на зимове вбрання заробляв наймитуючи. Мав Василь ще один талант – умів справно знаходити воду. Прикладав руку до землі й чув ті місця, де нуртує жива вода.

А зваблива циганка була вже молодицею. Неподалік пильно стежив за нею її чоловік. То відразу впадало в очі. О, ні, він зовсім не ревнував, він просто разом з усіма милувався нею. Був мудрим, знав, що через пару годин всі розійдуться, чужі чоловіки у снах маритимуть його циганочкою, і тільки він матиме щастя торкатися її тіла, цілувати, пестити… А обожнювання іншими тільки додавало жінці життя… Бо коли жінка жадана – вона отримує не одну молодість.