Дара Корній - Щоденник Мавки

І Василь попросив! Не мало і не багато – взяти собі за дружину молоду вдову…

Що тут зчинилося!

Ватажок ромів не міг відмовити чоловіку, бо інакше прокляття знову впаде на весь рід, проте ж переступати через традиції та закони не мав права. Василь усе-таки чужинець, вона – циганка, хоч і збезчещена. Вона збезчестила вогонь. Вона втратила чоловіка та стала річчю.

Питання було винесено на циганський суд, він і тільки він мав силу закону для циган. Правда, спочатку Василеві пропонували гроші, відкупні, і то не маленькі, аби лише відмовився від молодиці-циганки. Та Василь затявся на своєму, хоча грошова спокуса була доволі вагома. Запропонованих грошей вистачило б і на те, щоб купити землі, і корову, і коня, та ще й підлатати хату. Та в чоловіка наче дідько вселився, чи, мо’, дух убитого цигана, бо вже від того проклятого страшного вечора не міг ні про що думати, окрім чорних очей молодиці.

Траплялися в циган випадки, коли роми одружувалися з чужинцями. Звісно, рідко, та були. Досі жінка-вдовиця сама вибирала, як і з ким їй далі жити. Але молода вдова, хоч і прожила з чоловіком десять років, досі не народила дитини. У циган така жінка вважалася неповноцінною, такою, що самостійно не може приймати жодних рішень. І за неї все вирішує родина. Тож циганку ніхто й не питав.

Я не знаю, які слова знайшов тоді Василь, щоб переконати циганський суд залишити йому вдовицю. Може, на руку Василеві зіграло те, що суд приймав рішення поспіхом, бо, за циганським звичаєм, не можна довго залишатися біля могили одноплемінника – це не давало душі перейти спокійно в ліпший світ. Перебування ж поруч колишньої дружини лишень мало прискорити цей процес: душа побачить, що вона з іншим щаслива, і спокійно відійде.

Щойно молода вдовиця з клуночком за плечима переступила поріг Василевої злиденної хати, молодий чоловік запитав її: «Скажи мені, жінко, чи ти справді готова стати моєю дружиною, чи то чиниш з примусу? Якщо з принуки, то я тебе не тримаю і ти можеш піти туди, куди забажаєш. Можеш вернути і до своїх – поміркуй! Ти добре відаєш, що, за вашими законами, пошлюблена жінка, котра ще не народила і втратила мужа, вважається річчю, і тому я тебе можу повернути протягом сорока днів. І тоді цигани вже самі вирішать, як тебе якнайвигідніше збути. І я не впевнений, що той інший тебе любитиме більше, аніж я. У тебе є час, щоб подумати, – аж сорок днів».

Отаке зізнання в коханні, Машко! Отаке! Знаєш, що відповіла циганка?

«Це в тебе є час, Василю, щоб передумати. Я не повернуся в табір і нікуди від тебе йти не хочу. Я – циганка і я дозволила собі зазирнути у твою душу. Тому знаю, що ти вже давно чекаєш на мене. Через це досі неодружений і доля не випадково привела циганський табір у це село. І мій перший чоловік, хай Господь дарує його душі вічний спокій та мир, мусив померти, щоб поступитися тобі місцем. Бо те, що повище зір, керує і не лишень зорями, а й нами».

Страшні слова, правда? Цю циганку, Машо, звали Магдаленою. То була моя прабабуся. А хлопець Василь – мій прадід. А ти чи не перша з усіх, хто мене знає, вгадала, розпізнала, чи з імені, чи ще якось, присутність у мені циганської крові.

Машка шморгнула.

– Я не вгадала, Магдалено. Я ж не циганка. Я відчула. Твої очі… Хай вони і не чорні, як ніч. Хай вони трохи зелені, але ти маєш щось таке в собі, що про багато каже. О, я багато очей бачила. Тож вважай це професійним. Ти дивишся на світ по-циганськи. Ти маєш у собі силу його змінювати, тільки поки не відаєш як… Але цього навчишся, важливе інше – сила в тобі Є. Гм, якщо ми з тобою зараз розмовляємо, то, виходить, циганка Магда була не такою вже й бездітною?

Магдалена посміхнулася сумно:

– Навпаки. Вона подарувала Василеві трьох синів та мою бабусю. Гарних синьооких козаків та карооку донечку. Отака, Машо, історія з ім’ям Магда. Бабуся моя, правда, була дуже проти, щоб мене так називали. Казала, що те ім’я нещасливу долю приносить. Що прокляте воно. Та й було, певно, у тому трохи правди. Бо доля прабабусі не складалася легко. Чужинка у звичайному поліському селі, де є свій уклад, звичаєвість, певна упередженість до приймаків. А ще й таких. Ні батька, ні матері в Магдалени не було. Єдина родина – то чоловік та діти. Інколи так хочеться до когось рідного притулитися, не лишень до чоловіка. Знаєш, яке ставлення в нас до циган? Дурисвіти, брехуни, ворожбити, злодії… І Магдалену в селі побоювалися. Якщо циган, то вже точно чарівник. І долю може начарувати, і змінити її може. Прабабуня з того сміялася, та сміх той був сумний, невеселий. Були спроби в жіноцтва місцевого приходити до Магдалени зі своїми проблемами, та вона відразу то вгамувала. Нічого не знаю і ніц не вмію, крапка. Єдине, чого зупинити не могла, то своєї жіночої предивної сили. Чоловіки як на мед зліталися. А коли йшла вулицею, то аж перелази тріщали… Деякі, аж надто хтиві, навіть хотіли взяти її силою, як тепер кажуть – зґвалтувати… Але до циганки не так легко доступитися, якщо вона того не хоче. Заговореною вважалася Магдалена. Бо ображальника завжди чекала гірка доля – поламані ноги, руки, ребра… Ну, хіба тебе після такого не вважатимуть відьмою? А ще Магдалена вміло лікувала тварин – шептанням, спалюванням трав, напоюванням якимись відварами. Казала, що хвора тварина більше заслуговує на те, щоб бути здоровою, аніж деякі люди. Бо всі хвороби людські від людської злості, заздрощів та невміння прощати й приймати Божу благодать. Отакою дивною була циганка Магдалена.