Дара Корній - Щоденник Мавки

Після пестощів та поцілунків Романа знову потягнуло до чарки. Сидів, напружено вдивляючись у вікно.

– Тонюсю, ти єдина у світі, хто мене розуміє. Якщо і є та половинка від серця, яку людина шукає ціле життя, то моя половинка – це ти. Добре, що я це вчасно зрозумів… Жаль, що не ти мені дітей народила, не ти, пантерочко моя чорна, а ця – сіра миша. Та нічо, ти на скільки від неї молодша? Га, на десять років? Ще народиш. Ми з тобою такого козака зробимо, весь світ нам заздритиме.

Тоня криво посміхалася. Поки що цей бізнес-проект у її плани не входив. Мала вже одного сина від першого шлюбу, і цього було цілком достатньо для материнського щастя. Діти – це зайвий клопіт. Вони – великі злодії, бо крадуть весь твій вільний час. Малого Федю так і ростили всі гамузом: то чоловікова мама, то її. Коли малому сповнилося три місяці – уже була на роботі. Вдома не сиділося. Але від того почувалася тільки щасливою, повноцінною.

Дивилася на Романа. Зітхнула. Та, зрештою, хто казав, що буде легко. Забирати чужих чоловіків з родини, де жінка – то майже ідеал, особливо для оточуючих та друзів, важка справа. Он з Романом, що робиться. І справа вже навіть не в Магдалені та її вибрику. Бо коли дізналися найближчі друзі, що Роман проміняв сім’ю на коханку, то наче подуріли. Придурком просто в очі називали, майже всі відвернулися. А кум, досі найближчий приятель, взагалі сказав в очі: «Господи, де твій розум, куме? Проміняти янгола на дідька в спідниці… Таких жінок, як твоя Магдалена, майже не залишилося. Їх лишень на руках носять. Розумію, щодня мати в голові лад набридає, інколи й на курв тягне. Думаєш, я з іншого тіста, чи шо? Хотів мати Тоньку, тримай за коханку, трахай скільки влізе, нафіга сім’ю розвалювати, скажи?» Тоді ледь не побилися з кумом. Ну й добре. Усе навіть на ліпше вийшло, бо тепер вона для Романа – цілий світ. І коханка, і дружина, і порадниця, і друг, і родина, і навіть бізнес-партнер. Ледве переконала переписати на неї весь бізнес, коли тільки новий проект починали. Як відчувала – розлучення буде, і тоді доведеться шматком пирога з мишею ділитися, а воно миршаве палець об палець не вдарило, щоб долучитися. Правда, інвестора знайшло, але то таке – вона ж тих п’ять років своє дитя по лікарнях тягала на оті зароблені від оборудки гроші.

Сиділа, згадувала. Дивилася на Романа, слухала краєм вуха п’яну маячню та пригадувала. Що їй вартувало Романа до рук прибрати, ніхто не знає. Коли зрозуміла, що без Романа їй світ немилий, то наче глузд утратила. Перепхатися виявилося для чоловіка як у баню сходити. І Роман після ночі чи дня кохання завжди сунув до дружини. Казав, не криючись, що його тягне до її борщу, який вона готує найкраще, до вареників із сиром, до голубців та налисників. Тоня була готова і на такі подвиги, варила-смажила-пекла, дуже вже старалася, та все дарма, бо Роман виніс вердикт: законна дружина то робить ліпше. І що тоді вона мала вигадати? Потрібна була підтримка, моральна насамперед. Мусила дізнатися, що Роман найдужче любить, чим найбільше цікавиться. І тоді, наступивши на горло власній пісні, Антоніна перетворилася на найкращу подругу Магдалени. Сіра миша ні про що не здогадувалася, навпаки довіряла в усьому Тонечці, щиро співчувала їй – а-я-яй, яке горе, бідна жінка, яку з малям лишив чоловік. О, та дурнувата жіноча солідарність! Тоня навіть зуміла перетворити себе в очах Магдалени на ніжне беззахисне створіння, кинуте жорстокою долею на поталу грубому чоловічому світу. Далі були вигадки про безконечні пошуки того єдиного і те, як ті вигадані єдині всі до одного виявлялися сволотами. У той час фантазія в Тоні зашкалювала.

Коли ж Антоніна отримала майже всі інструкції до Романа, з перших уст та рук, Магда стала їй непотрібною та нецікавою, і вона про неї забула. Хоча Магда продовжувала непокоїтися про долю «нещасної жінки», часто телефонувала, запрошувала в гості. Навіть пробувала матеріально допомагати – то картопелька з маминої грядки, то сільське яйце від курочки…

Та згодом з’ясувалося, що мало отримати інструкцію до Романа, бо людина не пралка і не пилосос, існує ще купа різних приміток та додатків у вигляді дітей, родичів. І з тим боротися найважче.

– Ну, за нас, Тонюсечко, – обірвав її думки чоловік. – За тебе і за мене!

– Ромасику мій, – пригорнулася до нього, – усе в нас буде чудово. От побачиш. Головне – це любов. У нас вона є. Може, й добре, що ти пішов, бо що тебе тримало біля цієї? Коли нема любові, то гріш ціна такій родині.