Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

Сам Кортасар на той час уже помер, але я цього ще не знала.

І ось тепер я прокинулась з відчуттям якоїсь втрати, пов'язаної саме з аксолотлями. І щоб вгамувати тривогу, взялася розшифровувати знаки. Ця церква — схожа на мушлю, з якої вийняли перлину духовності — безперервний рух довкола неї поглибив тріщини, що спершу пройшли між молекулами, зовсім непомітні тріщини. Аксолотлі насправді не просились на волю, і я знала про це, бо сама все життя була аксолотлем. Ну, а штучні квіти врешті-решт від виставок і перевезень, пожовкли і стали прахом. Як усе матеріальне, до чого торкаються руки людини.

Цього вистачило, щоб знакова спільнота почала розпадатись. Тріщини в стінах та фундаменті стають дедалі помітнішими. Внизу, під сотнями метрів культурних шарів — підземні води з затишними гротами, куди я одного разу зісковзну, щоб збагнути те, що знають лише вільні аксолотлі.

Три білих з червоними вкрапленнями півонії стояли у вазі. Я хотіла долити води, доторкнулась до квітки — й пелюстки каскадом посипались вниз, на чорний стіл. Це було наче раптовий снігопад, наче несподівана звістка, від якої твоє життя, так гарно припасоване, щедро напоєне живою водою досвіду, розпадається знову. Я не могла спинити пелюстки, вони все падали і падали, вони сипались у мої підставлені долоні, протікаючи шовком між пальців…

Що я мала робити?

…Багато років тому я йшла спекотною вулицею, на якій жоден будинок не відкидав тіні, коли з-поміж тих убогих жалюгідних п'ятиповерхівок матеріалізувалась маленька процесія. Попереду йшла старша жінка з міцно стиснутими губами, рішучою ритмічною ходою, розкидаючи поперед себе жменями біло-рожеві пелюстки. Здається, вона була п'яна. Я нічого не розуміла. Аж коли відвела очі від тієї жінки, то побачила малесеньку труну з мертвим немовлям, личком кольору старого дерева, що пливла над невеличким гуртом людей. І все це відбувалось в тиші. Я була єдиним спостерігачем, що занімів на тротуарі.

Це видовище було настільки абсурдним, наскільки може бути абсурдним ритуал, з яким зіткнувся вперше. Процесія наче танцювала у розпеченому повітрі, і пелюстки, що залишились після неї — навіщо вони на цій дорозі смерті?

Відірваність від ритуалів, добре знайомих певній людській спільноті, не завжди викликає подив чи розгубленість. Вона спокушає на створення інших ритуалів.

Я висипала пелюстки з балкона, і коли несла, то в коридорі утворилась доріжка з пелюсток, що просковзували поміж моїх пальців як шовк. Тому я й згадала це нещасне мертве дитя, яке ніколи не ступатиме ні по траві, ні по бруківці, ні по калюжах.

У Вільяма Блейка та його дружини Кетрін не було дітей. Їхня єдина донечка народилась мертвою. Блейк не міг змиритися з втратою і написав «Книгу Тель» про життя, що повертається на небеса, лише зазирнувши у цей похмурий світ скорботи і ненависті. З цієї поеми він почав свій шлях поета і мислителя. «Співчуваю Вам», — колись мовила до нього Кетрін, коли вони тільки зустрілись вперше. Для надзвичайно вразливої натури юнака, що з дитинства бачив містичні видіння, ці слова стали рукою підтримки на все життя, і вмираючи, Блейк співав. Він знав, що смерть — як подих чи доторк, від якого розсипається наша цілісність.

Того літа я повернулась додому. Йшла собі в покинутий сад зі здичавілими трояндами, лягала лицем донизу в густу траву, заплющувала очі. Я хотіла бути чим завгодно, лише не людиною. Безодня була довкола мене. Смерть звила в мені собі гніздо.

Мені було тоді дев’ятнадцять років. І ніхто не сказав: «Співчуваю тобі».

Зараз я можу сказати це комусь. Тоді я ще не вміла співчувати. Усвідомлення зв'язку між Всесвітом і нами — це втрачається швидко, а здобувається, коли ми опиняємося у глухому куті, переповненому болем і страхом. Шеллінґ пише, що усім іншим істотам притаманне відчуття єдності з оточуючим. Вони живуть в певних межах наперед визначеного існування. Натомість людина відкрита для всіх протиріч і сама в собі проходить чи не всі сходинки істот. Від трави до комахи, від птаха до хижака. Ми складаємось з тих же атомів, що й зірки і океан. Чому ж ми — інші?

Мистецтво дає нам шанс для порятунку. Воно звільнює нас від сліпого дотримання ритуалів як форм співжиття. Слідом за китайськими філософами, Шеллінґ, не завжди шанобливий учень Канта і Ґьоте, стверджує, що «форма може бути знищена лише тоді, коли досягнена її досконалість». Розквітла півонія легко позбувається своїх пелюсток, бо не потребує вічності, до якої кожного разу буде додаватися якась деталь.