Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

Фейлетонна доба спромоглася на власні міфи. І перший з них — це Успіх. Досягати успіху треба наполегливо і якомога швидше, щоб захопити порожнє місце. На тому шляху дехто може себе ще уявляти Гуру, Пророком чи Благодійником людства, однак наприкінці його турбуватиме лише думка преси і власний банківський рахунок, що допоможе жити згідно становища. І можливо — пишний похорон і бронзове погруддя.

Ще одним міфом фейлетонної доби є Дім відповідно до критерію «Батьківщина там, де тобі добре». Тобто комфортно. Багато хто покидає провінцію, щоб потрапити до столиці (зі Львова до Києва). Добровільна еміграція перетворюється на довічне ув’язнення. До того ж потрібно бути щонайменше Растіньяком, аби укорінитись у вищому товаристві.

Третім міфом є Щастя. Це, якщо вважати щастям, коли тебе розуміють (цінують). Та мені здається, що то помилка. Щастя — це, коли ти розумієш людей і намагаєшся їм служити, використовуючи талант, розум і владу. Переживши дві світові війни, Герман Гессе віднайшов суспільний ідеал служіння, пов’язавши Касталію і світ, частиною якого вона завжди залишалась. Водночас це є підвалиною кожної культури. Якщо ми не усвідомимо відповідальність культури за долю цивілізації, останнім її хранителям доведеться, як у романі Бредбері, передавати книги з уст в уста, як передавали сліпі співці Іліаду і вкраїнські думи. Без зримої чи незримої Касталії вкотре розвалиться Вавилонська вежа і розпочнеться будова нової.

Дух минулого незримо присутній у моїй малій Батьківщині — Урожі, попри майже цілковиту втрату пам’яті та байдужість до історії. Іноді він обирає своїми речниками привидів, себто заблудлі душі, що мають вічну покуту. Наприклад, Пана у чорному костюмі з блискучими ґудзиками, котрий час від часу з’являється у вечірніх та ранкових сутінках й допроваджує жертву до шалу глузливим сміхом. Ми звикли, що духи стогнуть, плачуть, кличуть до помсти, а цей сміється. Тому його вважають самим Нечистим, найстрашнішим образом галицької готики. Дух минулого мусить через нього звертатися до урізьких людей, бо страх набагато дієвіший, ніж звичайні уроки історії в школі, що тільки відчужують нас від минулого України.

Деякі роди живуть в Урожі ще з XVI століття, деякі, як, наприклад, моя родина, нащадки фракійських колонізаторів, котрі прийшли в передгір’я Карпат півтори тисячі років тому. Від фракійців греки запозичили свого часу цілий пантеон богів, у тому числі прекрасний міф про Орфея. Але воліли про це не згадувати.

Історики послуговуються виключно фактами, датами, писемними джерелами. Але якщо навіть їх не існує, або вони підтасовані до певної політичної системи, дух минулого продовжує жити в крові народу, що, може, сам не пам’ятає, чому він такий. Кров, гени — це могутня сила, здатна утримати сотні, навіть тисячі років майже без змін типи облич і характерів. Люди повторюватимуть ті самі вчинки, тільки житимуть в іншому часі серед інших реалій. Тому, хто не з Урожа, важко збагнути почуття, що виникають, коли раптом усвідомлюєш зв’язок минулого й сучасності.

Якось мені трапилась книга відомого львівського історика Владислава Лозинського «Prawem і lewem» про суспільне життя Галичини XVII століття, де цілий розділ було присвячено авантурнику з Урожа Антонію Винницькому, православному перемиському єпископу, а згодом митрополиту Київському. Вершиною і крахом його кар’єри стало захоплення церкви Святого Юра у Львові.

До речі, Винницькі були поєднані кровними зв’язками з Шептицькими. Тодішня боротьба між уніатською та православною церквами велась за сфери впливу, і зводилась більше до захоплення багатих монастирів та храмів, ніж до теологічних суперечок, що дивовижно нагадує теперішні сутички войовничих парафіян обох конфесій на Львівщині. Наприкінці 90-х років Уріж знову став відомий: войовничі католики ціною крові з розбитих носів захопили горішню церкву й вигнали православного священика з попівства. А в XVII столітті доходило до збройних нападів і навіть убивств. Батько перемиського єпископа, депутат королівського сейму Теодор Винницький, підбурюваний жоною Мариною, котра вміла битись на шаблях і виходила на стежку війни в драгунському мундирі, жорстоко помстився іншому шляхтичу, теж Винницькому, що призвело до пожежі, в якій загинуло одинадцять осіб. Темперамент брав верх над законами, а кожен шляхтич мав власні уявлення про справедливість. Що ж до християнського милосердя, то воно існувало, як і нині, в роздаванні милостині жебракам. Прощати ближньому посягання на твою власність вважалось втратою честі, себто ганьбою. Не дивно, що Антоній прожив теж бурхливе життя, захищаючи власні честь, посаду і маєтності, бо вовка, як кажуть, ноги годують. За моральні й фізичні знущання над домініканцем-шпигуном його навіть засудили до страти, але Винницькі зуміли здобути захист у самого короля. Уріж став для войовничого єпископа притулком у небезпечні часи. Дух земляцтва був для нього найкращою охороною. І пострах земляків — також.