Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

І тут досить дверей, у які ми боїмося зайти: дерев’яних, залізних, золотих. Не пізнавши світ, відходимо в інший, звільнені від тіла, щойнонароджені, летимо до світла, що сяє в сутінках. Ще один метелик, ще один…

Не випадково ми стрічаємо стільки аналогій у довколишньому світі. Вони вчать нас жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити у розрізненому цілісне, в цілісному — розрізнене, у собі — інших. Навіщо?

Тільки почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські проблеми. Дуже важко жити серед людей. Вони весь час нагадують про існування часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що обов’язково треба розбиватись до крові, щоб подолати стіну і потрапити в сад. Але знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж суспільним. Дитинство, розквіт, старість — це не дія часу, а стан душі, її різні обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що вміють самі: автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи б розгублено над цією мізерією. Як все-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприроднішу істоту.

На світі є дуже мало речей, яких неможливо уникнути. Наприклад, смерті чи беззахисності. Смерть можна полегшити надією на інше життя, беззахисність — надією на захист. Але у вічності ми беззахисні і смертні.

Мені спало на думку написати про те, що оточує нас як учасників, споглядачів, жертв. Написати тією єдиною мовою, яку я визнаю, мовою мого розуму і серця. Я так писала завжди: то чому ж мені тепер вдягати машкару філософа і говорити тарабарською мовою? Пройшовши половину земного шляху, я почуваю біль, який з кожним днем загострюється, і це все тому, що в мене немає Ілюзії Захисту. Певна річ, мені страшно, але страшно нам усім, і всі ми страждаємо. Бог має нас, і я могла б наприкінці книги написати, що тільки на Нього уся надія. Але хтозна, що трапиться далі, тому пишу вже. Для мене Бога уособлює світла істота, яка обіймає за плечі й каже: «Годі. Ти у безпеці. Я з тобою».

Я буду опиратися лише на власний досвід і власні почуття. За спиною — бетонна стіна мого будинку, яка ніколи не буває теплою і руйнує моє здоров’я. Нема нікого. Мільйони людей відчувають те ж саме, але ніхто зараз не пише цих рядків.

Я хочу написати про те, який беззахисний цей світ, як цей стан супроводжує речі й істоти. Мушу зрозуміти, чому це так.

Я хочу знайти якнайбільше притулків і замків. Я хочу збагнути, чому ми погоджуємося зі смертю і не миримося з беззахисністю. Але це не так суттєво — написати про відомі речі. Важливіше виявити любов, утікаючи, проклинаючи, захищаючи, бавлячись. Це я й робитиму, маючи в собі безмежну свободу, а поза собою повну її відсутність.

У дитинстві ми знали, що все довкола живе, має душу і серце, відчуває біль, страждає. А нині забули навіть, що й людина має душу і що їй болить. І не кажемо: сонечко сміється, небо плаче, камінь стогне. Звісно, воно неправда і смішно переносити на інші істоти людські емоції. Але мусимо визнати, що у нашій мові немає слів, аби передати почуття каміння, зірок, хмар. У жодній мові нема таких слів. Тільки у казках розмовляє усе, щоб нагадати нам про родинні зв’язки з природою.

Пам’ятаєте притчу: «Камінь, який відкинули будівничі, став наріжним каменем»? Чи не є це нагадуванням: поверніться до свого смітника, гляньте на тих, хто не вартий був досі вашої уваги — дітей, диваків. Вони навчать вас, що робити з камінням, зірками, дощем, як з ними розмовляти.

Ось дитина на березі маленької річки. Полудень, спека. Зануривши руки в лоскітливу воду, вона вибирає камінці: напівпрозорі, білі, жовті, червонуваті. Висохнувши на сонці, вони тратять на блиску й прозорості. Але дитина складає їх до кишеньки, щоб удома заховати в коробку з-під цукерків. Сухі й чисті камінчики лежатимуть у своїй хатці й не мерзнутимуть взимку. Із маленької долоні викочується камінчик. У воді він був зелений, а зараз став сірий і непривабливий. Дитині час додому. Вона нерішуче спиняється. Але серце їй стискає жаль: вона завжди підбирала загублені дітьми квіти по дорозі з лісу до села. «Ні, — каже вона, — я тебе не покину. Ти будеш почуватися ображеним, що тебе вибрали, а потім покинули. Ти нагадуєш мишку, що заснула. Я домалюю тобі очка, коли ми прийдемо додому, і ротик, щоб ти міг говорити і їсти…» Босі ноженята вгрузають у пісок, камінці відтягують кишені, сонце затуляє приблудла хмарка, бджоли знесилено падають у прив’ялу гарячу траву. Світ лише створився. Світ народжується і старіє разом з нами.