Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

— Що ти таке мовиш, жінко? — спитав її Бог — Ти виконувала свій подружній обов’язок, була завжди терплячою, народила й виховала дітей. На тобі тримався дім. Подивись, без тебе вони цілком безпорадні! Твій чоловік щодня приходить плакати на твою могилу…

— А потім йде доплакувати до коханки. То ти можеш відповісти мені на питання: навіщо ми, жінки, перетворюємо чоловіків на свиней?

— …і до церкви ти ходила.

Жінка зітхає, зрозумівши, що вони розмовляють різними мовами.

— То що, мені тепер в рай? За те неподобство, що я чинила?

— А куди ж іще?

Бог не бачить, як вона, відвернувшись, презирливо посміхається.

«Навіть Бог не побачив, що насправді я інша, зовсім інша», — думає жінка, притулившись чолом до темної холодної шибки. Поки всі сплять, вона розбиває стіни, обриває плетиво електричних приводів, трощить двері, рве на клапті простирадла, роздирає подушки. А потім ненависть до того, що вона сама створила, перекидається на сусідні будинки. Подрані фіранки літають понад руїнами, наче прокляті ангели, їжа перетворюється на отруту, що вбиває миттєво.

«Ні, — думає вона. — Якщо я усвідомлюю жахливість створеного моїми руками, що їх фальшиво називають „ласкавими матусиними руками“, значить, я інша. Я можу знищити все це, у мене вистачить сили. Але перетворити свого чоловіка на людину не зможу, бо він народився свинею. У ньому завжди жило маленьке поросятко, яке завдяки моїм турботам і терпеливості перетворилося на здоровенного кабана. Я обрала нелегкий шлях. Могла бути іншою в очах людей, але мені не хотілося б стати по смерті голодним неприкаяним духом».

— Переріж горло своїй свині, — каже до неї Диявол. — І ти станеш вільною, моя русалонько. Ти повернешся у світ, де панує хаос, і там тобі більше сподобається. Зніми з себе прокляття!

— То це прокляття?

— Еге ж, моя пташечко. Чи ти так хочеш потрапити до раю?

— А мені все одно! — відвертається жінка, і на устах у неї з’являється зневажлива посмішка.

— Я — інша, — каже вона до дощу, що стікає по шибці.

Старий згорблений пес перетинає подвір’я, зупиняється біля ліхтаря і з надією дивиться догори. Вона розчахує вікно і кричить:

— Почекай!

Вихоплює з холодильника дві сардельки й кидає вниз.

Пес сахається, наче від каменюки, але надія врешті перемагає, і він повертається, щоб підібрати дарунок. Кидає на жінку вдячний погляд і зникає у темряві. По кухні гуляє вітер і на долівку летять бризки дощу.

Жінка дихає свіжістю ночі. Її охоплює розчулення. Як тоді, коли взимку вона з вікна автобуса побачила на снігу мертвого собаку, і подумала: «Йому добре. Він більше не мерзне».

Світ би був дуже несправедливим, якби після життя було б ще інше життя.

Вона зачиняє вікно, гасить світло на кухні. Отак. Темрява. І ще — забуття.

Баба лежала під кожухом на постелі чорній, як земля, і вперто мовчала.

— Бабо, чуєте, — ледь не плакала молода фельдшерка, — там вам буде добре. І тепло, і їсти три рази в день будуть давати. Дайте я вас обстрижу, бо з вошами в лікарню не пустять. Машина чекає.

У хаті було зимно й неймовірно брудно. Підлогу вкривав грубий шар сміття.

— Бабо, чуєте, — просила дівчина, якій все це видавалося лихим сном. — Ви ж тут вмрете з голоду й холоду. У вас же нікого на світі нема. Син знати не хоче. Давали телеграму, а він і не думає приїжджати. Сусідам нема коли за вами дивитися.

— Ая, ая, — підтакнула сусідка. — Послухайте дівчину, бо по вас уже хробаки лазять.

— Чому ви не дали знати раніше? — тупнула ногою фельдшерка. — Ми б давно її забрали. Маєте під боком стару хвору людину, хіба тяжко було сказати голові сільради?!

— Диви, яка мудра знайшлася! Син восени був. Ми йому казали: «А що, як мама вмре?» А він: «То сільрада поховає». Коли в нього серця нема, то в нас має бути? Якби не сусіди, баба вже давно б околіла. Я вже негодна на друге село до сільради ходити. Що не хата, то по одній бабі. Ще трохи, та й півсела буде на цвинтарі.

Фельдшерка почервоніла:

— Вибачте, я від нервів. Просіть ви, може, вона хоч вас послухає…

— Чи ви, Мариню, така пані, аби вас просити? Встидайтеся. У лікарні тепленько, файненько, біла постіль… Бо, бігме, більше вам зупи не принесу!

— Що, не зібрали ще бабу? — грюкнув дверима голова сільради. — Не хоче?

— Не хоче… — похнюпилася фельдшерка.

— Бабо, — приступив до ліжка голова, червоний від морозу, — що ви собі думаєте? У Франції люди замерзають і ніхто їх в лікарню не бере. Вас ще й просити треба. Зараз міліцію приведу: візьмуть вас за ноги й руки і в машину.