Галина Пагутяк: Потонулі в снігах

Чи могла я тоді уявити, що з’ява ангела в метро була пересторогою всім нам? Треба мати право на самотність, а якщо ти не досить сильний, то не відвертайся від торжища, де купують тебе і купуєш-продаєш ти. Досить з тебе здатності впізнавати вісників добра і зла, пам’ятати про них.

…Мертвий білий метелик біля води, через яку переходиш, майже не замочивши ніг. На другому березі — ще один. Лука за річкою здалеку біліє квітами. Таке все тихе, смутне під сонячним пекучим промінням. Зауважуєш кожну деталь: мертвих метеликів, свинцевоважкі ноги, котрими ніяк не дійти до луки, щоб упасти в траву. А небо напнуте, як простирадло: так само цупке, непроникне, і за ним щось мусить бути, але навряд чи інше небо. Нам належить хіба одне, що рухається і не рухається над головою, що є водночас мить і вічність, цілість і частка земного володіння.

За моєю спиною спорожніле місто, куди я незабаром повернуся, побувши свідком наближення катастрофи, що загрожує не лише людям. Це ще подив з присмаком естетства. Я не боюся. Я не бажаю вічно кружляти в метро і бачити, як відбивається моє зістарене самотністю і надією лице в чорних дзеркалах, як сидять навпроти бабця з синіми пожмаканими гу бами, чоловік з дитиною, в якої болить зуб, дві дівчинки, що вертають з кіно, хлопець з лицем князя Мишкіна…

Пил, який вкриває траву, пожовклу без дощу, лишає сліди на ногах. Більше не зустрічаю мертвих метеликів, а тільки живих, барвистих, навіть синіх, навіть зелених.

…Сюрчали коники, чорна тля обліплювала стебла ромашок, мурашки повзали по моїх руках, павуки будували мости між травинками. Душив запах сіна, призначеного для корів, котрих зарізали на м’ясо.

— Чи добре тобі в підземеллі? — спитав мене чийсь голос. Я нагло розплющила очі і з острахом глянула в небо. Воно було тверде й непроникне, як склепіння, викладене білими кахлями, з мертвим світильником-сонцем. Йшов хлопець, схожий на ангела-хранителя. Він спускався з горба, нахиляючись раз у раз за квітами, щоб зірвати їх. Лице його було блаженне, мов у юродивого. Певно, він йшов за мною аж від міста. Я не потребувала ні його самого, ні його милосердя, бо найбільша мужність зараз — це жити в тому зганьбленому світі, єдиному, якого ми варті.

…Дитя самотності й доброти лежало переді мною на широкому листі лопухів і поволі згасало разом з днем. Воно не було потворне, тільки дуже кволе, приречене на загибель. Йому судилося прожити лише кільки хвилин, доки триває червоний захід сонця, нічого не пізнавши, не побачивши, лише відчути здригання світу напередодні прекрасної катастрофи.

Я обструсила з себе мурашок і швидко пішла назад з безлюдного поля до безлюдного дому з наглухо зачиненими вікнами і зів’ялими вазонами у них, де чути лише цокання годинників і тиху мову забутих книг.

Річка пересохла, і в криниці нема води, і город аж корчиться від спраги, і мурашки безтямно кидаються на тіло, вкрите потом. Кожен день схожий на попередній: блакитне небо, сонце і спека.

Баба стогне коло печі: ноги в неї опухлі, з чорними синцями, болять. Баняк з помиями обліпили мухи. Баба варить зупу і просить принести кропу з городу. О, той кріп! Скільки можна казати, що його геть обсіла тля, аж він скрутився. Нема часу з ним бавитися.

Там, далеко вгорі є вода. Діти казали, що по коліна, правда, зимна. Але можна піти і встигнути вернутись до обіду, бо прийде мама з роботи і почне клясти, як його не буде. Треба носити воду на прання з далекої криниці.

Малий стає навколішки перед грядкою з кропом, наче молиться. Сльози душать його, бо він у тюрмі. Невільний. Якби можна було перелетіти на ту високу гору, чи ту, ще вищу, завжди синю. Думкою він уже там, а тіло все ще скорцюбилось на грядку з кропом. І кріп уже перебраний під стогін бабці, що не змовкає ні вдень, ні вночі.

— Бабо, я піду…

Баба не чує. Але слова сказані, й малий вислизає з хати. Та на порозі наштовхується на стару бабу, замотану в чорну хустку, низеньку і горбату, й бурмоче:

— Слава Ісусу Христу!

— Синцю… — спиняє його баба, лагідно-лагідно, як давно уже його ніхто не кликав. — То ти йдеш купатися?

— Ага.

Звідки вона знає?

— Але ж то далеко, синцю, а тобі треба вернутися, як сонце стане між першою і другою горою.

Малий нічого не розуміє.

— Мусиш вернутися, бо знаєш, що буде? Сонце тебе спалить, як стане між першою і другою горою. І ти від нього не сховаєшся ніде, хіба в хаті…

Він біжить стежкою до гостинця, м’якого, наче тісто, аж ноги стригнуть, а там попід горби, попри городи. Сонце ще не дійшло до першої гори. Малий перечепився об камінь, впав у траву, очамрілу від сюркання коників. І так лежав. Згусла кров лише проступила на колінах і зразу ж почорніла. Ніде жодної людської Душі, але поле не було мертвим. Безліч спраглих душ роїлось довкола дитини, котра непорушно лежала на окам’янілій землі, мертвих і живих душ: мишей, жаб, коників, птахів, гусениць, жуків, метеликів, мушок. Всі вони шепотіли, співали, кричали, і від їхніх голосів вібрувало тіло хлопчика. Земля поволі оберталася довкола сонця, чи сонце довкола неї.