Микола Зарудний - Гілея

Юля теж підходила до кожного, тиснула руку і посміхалася.

Каїтан обняв Івана Запорожного й витер сльозу:

— Ваню, пробач за все... І ти, Ільку Гнатовичу, пробач... Якби міг, то прожив би так, як ви...

— Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний, — не треба так, ви порядна людина.

— Ні, Іване, не та проба на душі...

— Нам пора, Стьопо, — нагадала Юля.

Каїтан знову обняв Запорожного, Сторожука, Карагача, Ганну, Ольгу й Настуню, скинув капелюха і вже з машини сказав:

— Не згадуйте лихим словом.

Юля чарівно посміхалася...

* * *

— Де він? — ще в сінях запитала Ганнуся матір.

— Пішов...

— Куди пішов? — Ганнуся поклала портфель і подивилася на згорблену постать Джусуєва. Щось тут відбулося, і мати якась стривожена. — Куди пішов батько?

— Н-не знаю, — не підводячи очей, промовив Берик... — Знову чоботи забув...

— І ти не знаєш? — тремтів од хвилювання голос Ганнусі. — Я тебе питаю, мамо...

— На Каховку пішов...

— Коли?

— Вранці...

— Я ж просила, щоб мене почекав... Навіщо відпустила? Я ж просила!

Марина відвернулася і краєм хустки витерла очі. І враз Ганнусю наче полоснули ножем:

— А де карточка?

— Яка, доню?

— Його... Татова... Та, що на стіні висіла... Там, де він мій... молодий. Де?! — Ганнуся ненависним поглядом пронизала матір.

— Я не знаю, де вона, Ганнусю... Може, з собою забрав, як ішов.

— Це ти, ти його вигнала!

— Що ти говориш, дочко?! — замахала руками Марина. — Я просила, щоб не йшов, поки поправиться...

— Просила? А йому вашого хліба не треба — «поки поправиться»... йому слово душевне потрібне... Де твій кінь? — запитала Берика. — Осідлай, будь ласка.

Берик вийшов. Ганнуся швидко одягла спортивний костюм.

— Куди ж ти? — хотіла втримати дочку Марина. — За ним поїдеш?

— Відійди, мамо, бо я тобі не прощу...

Ганнуся вибігла на подвір’я, підвела коня до перелазу і скочила в сідло.

— Давай, Артуй!

— Я ж не проганяла його, я ж не проганяла! — голосила в хаті Марина.

Тепла осінь брела по Таврійських степах, залишаючи за собою безмежні лани скошеної пшениці, скирти соломи, виноградні грона й смугасті кавуни на баштанах. Жовтіли очерети в дніпровських плавнях і ліси. В степу ходили отари овець, їх було так багато, що інколи здавалося, ніби вони забиралися на самісіньке небо і там уже перетворювалися на білі хмари. Запорожний, за давньою звичкою, їхав у кузові, підставивши засмагле обличчя під степові оксамитні вітри. Біля повороту на Степовий з лісу вибіг заєць, присів посеред дороги, зіщулився і завмер.

— Ату-у! — крикнув Запорожний. — Тікай до лісу, бо пропадеш!

Шофер загальмував, заєць послухав поради і, підкидаючи білий задок, стрибнув у ліс.

— Поїхали, Льоню!

— Розвелося цього звіра, — сказав шофер, явно перебільшуючи, мабуть, для Запорожного.

Виплив із синюватої мли Степовий, як острівець серед зеленого моря лісів. Пригадав Іван, як він уперше приїхав на Овечий і, дивлячись на ці сосни й тополі, на будівлі й чепурні будиночки лісгоспу, не міг уже уявити того безлюдного рудого степу.

— До контори будемо заїжджати, Іване Трифоновичу? — виглянув з кабіни шофер.

— Давай прямо на Вигонівське.

— Бензину хотів долити в бак.

— Ще встигнеш. І так ми з тобою три дні вдома не були, Льоню, прогуляли...

— Яке то гуляння, й чарки не випили як слід.

— Ще вип’ємо колись, давай.

Три дні не був вдома Запорожний, а здавалося, що вже з місяць як виїхав з Вигонівського. Певно, Михайлик уже виглядає. Виходить з ним Ярина до Парамонового лісу й чекають... Добре, що ліс на Вигонівському назвали люди Парамоновим, думав Запорожний. Хто назвав — невідомо. Мабуть, Настуня. Минуть роки, може, й століття, а цей ліс і той, що ростиме по ньому, зватимуть Парамоновим... Отакий слід залишила людина по собі...