Микола Зарудний - Гілея

Каїтан зупинився і віддав конверт Лобану:

— Що, особнячок мені подаруєте? Не хочу!

— Ви заспокойтеся, Степане Стратоновичу. Подумайте. Конверт сховайте, пригодиться...

— Я весь час думаю, весь час. І вже надумав. Я виходжу з вашої гри, Лобан.

Лобан розсміявся і, ніби жартуючи, поклав конверт у бокову кишеню Каїтанового піджака:

— Нема ніякої гри, Степане Стратоновичу. Є чесна, відверта боротьба за принципову лінію з дрібнобуржуазними тенденціями деяких... керівників. Я цю лінію відстоюю завжди, і в обкомі мене підтримують.

— Хто?

— Не хвилюйтесь, є.

— Що ж ви хочете від мене?

— Щоб ви виступили на пленумі і... прочитали те, що там написано. Більше нічого. Факти всі перевірені, можете не сумніватися. Я просто хочу, щоб про них знали представники обкому... Домовились?

— Ні... Я вже вирішив... я хочу... бути чесним, — Каїтан важко дихав, тримаючись рукою за серце.

— Ви — чесна людина, Степане Стратоновичу, — поспішив запевнити Лобан.

— Я знаю, який я... Відведіть мене додому, мені погано...

Лобан допоміг дійти Каїтану до кімнати. Степан Стратонович скинув піджака, випив якогось порошка і ліг на ліжко:

— Подзвоніть, щоб приїхала Юля... І хай лікар приїде...

Лобан швидко вийшов. Каїтан повільно встав з ліжка, витягнув з шухляди кілька списаних аркушів, проглянувши, відібрав один, потягнувся до ручки, щоб підписати, але підкосилися ноги, і він важко осунувся на підлогу.

Лобан, побачивши нерухоме тіло Каїтана, закляк на порозі. Почувши чиїсь кроки, гукнув:

— Поможіть!

Увійшов Сторожук, кинувся до Каїтана:

— Дайте води!

Вони обережно поклали його на ліжко. Каїтан розплющив очі:

— Мені вже легше, така біда, Ільку Гнатовичу...

— Я викликав швидку допомогу, — сказав Лобан, потім витягнув з Каїтанового піджака конверт і сховав.

— Візьміть там зверху мою заяву і віддайте Мірошнику, — тихо попросив Каїтан.

— Яку заяву? — не зрозумів Лобан.

— Щоб звільнили мене...

— Так їх же тут багато, — Лобан розглядав заяви.

— Дванадцять, — простогнав Каїтан. — З першого дня, як приїхав сюди на роботу, почав писати заяви, щоб звільнили... Отакий я, значить, керівник... Мене треба було давно вигнати звідси...

— Та що ви говорите, Степане Стратоновичу, ми ж з вами дещо й зробили, — заспокоював Каїтана Ілько.

— Не говори, Ільку... Я собі ціну знаю... Може, останніх півроку я щось і робив, а то все думав, як утекти... до Юлі...

— Гаразд, я передам, — сказав Лобан. — Не пошкодуєте?

— Хочу... чесно... жити, а не тремтіти... Колись і ти, Лобан, будеш каятися, та...

— Одужуйте, — помахав рукою Лобан і вийшов з кімнати.

* * *

Після уроків Ганнуся провела до інтернату Юрасика, наказала розв’язати задачі, а вже потім іти в кіно.

— Ось тобі гроші.

— Я теж хочу додому поїхати, завтра ж неділя, чого ти не береш мене?

— Так треба, — оце й усе, що сказала йому.

Не хотіла Ганнуся, щоб Юрасик був свідком ще однієї драми, яка, може, вже й відбулася вдома. Добре, що тоді не було малого, коли ввійшов у хату той високий сивий чоловік у нових калошах, прикручених дротом...

Мама прасувала Ганнусину кофту, щось тихенько наспівувала, а вона сиділа, забившись в куточок на лежанці, й читала Сосюру. Сивий чоловік скинув кашкета й мовчки стояв біля мисника.

— Заходьте, — запросила мама, — мабуть, стомилися?

Чоловік мовчки переводив погляд з мами на Ганнусю, і очі в нього були якісь сиві, невидющі.

— Пообідаєте чи з собою дати? — мама взяла з-під рушника окраєць хліба і подала сивому чоловікові, він не взяв. Тоді мама відступила до вікна, і обличчя її витягнулося. — Ви... звідки ви?.. Хто ви?.. Ні, ні...

— Не впізнала, — ледве чутно промовив сивий чоловік і, накульгуючи, підійшов до стіни, де висіли карточки. Дивився, дивився, а потім показав пальцем на фотографію батька. — Ось я... Це я, Марино... Андрій.

— Ні, ні! — крикнула мама, затуливши рота обома руками.

Він ішов до мами, а вона відступала, відступала, аж поки не вперлася спиною в стіну. Якби не стіна, то, мабуть, мама так і пішла б аж до лісу... У сивого, невидющого чоловіка були довгі руки з жовтими вузлуватими пальцями. Він розставив їх і йшов на маму. Ганнусі здалося, що він зараз почне душити матір, вона кинула книжку і вчепилася за комір його рудого пальта. Чоловік похитнувся, заточився і впав навзнак.

— Тікай, мамо! — несамовито закричала вона. — Тікай, бо він уб’є тебе...

А мати наче оглухла — й не ворухнулася.

Сивий чоловік сів, спираючись обома руками, щоб не впасти, витягнув довгу шию з кадиком і щось сказав. Але не можна було розібрати, що він говорив, бо слова застрявали в роті, наче він їх жував. Очі в нього посиніли, і Ганнуся побачила, як з них покотилися сльози.