Микола Зарудний - Гілея

Ой і болять же ноги.

Приземкуваті будівлі виявилися кошарами. Здалеку він побачив димок від багаття і прискорив крок: може, йому скажуть, де він і куди зайшов?

Біля старого військового намету на оберемку торішнього бур’яну сиділи циган з довгими чорними вусами й немолода циганка в рясній спідниці і ватяній безрукавці. Циган посмоктував люльку, а його дружина помішувала щось у казані дерев’яною ложкою.

Чоловік привітався. Циган, не виймаючи люльки з рота, кивнув головою. Чудний якийсь був цей прибулець: босий, а нові чоботи на плечі. Обличчя — не таке вже й старе, а сам сивий. Ще помітив циган синє галіфе, що виглядало з-під довгого потертого пальта, і дві сорочки, одягнені одна на одну.

— Сідай, — сказав циган і подивився на зранені ноги чоловіка, сказав щось дружині по-своєму, і та метнулася в намет.

Потім циган мовчки подав йому кисета й газету: кури. З намету вийшла циганка з невеличким слоїком в руках і чистою десятчаною пілочкою:

— Болять? — Не чекаючи відповіді, циганка обмила йому ноги і змастила зеленою маззю, — З такими ногами тобі на печі лежати треба або... літати...

— Уже відлітав...

— Це з війни в тебе, сину? — циганка перев’язала йому рани.

— Та ні, — всміхнувся чоловік, — від чобіт...

— Бачу, бачу, — сумно хитала головою циганка, — постріляний ти...

— То шрапнеллю мене...

— Застудишся, якщо босий ітимеш, — промовила циганка і знову пішла в намет, щось сказавши чоловіку. Той кивнув головою і теж пішов за нею.

Вони принесли йому пару нових калош з червоною підкладкою.

Циган сам натягнув їх йому на ноги і прив’язав ізоляційним дротом.

— Тепер іди.

— Спасибі, — чоловік звівся на ноги.

— Ні, почекай, зараз будемо полуднати, а потім підеш... Куди ти йдеш?

— На хутір Овечий, може, знаєте?

— Не знаю. Давно не був тут, — відповів циган. — Ліс росте, заблукав сьогодні зі своєю старою... Бери ложку.

Почувся тупіт кінських копит, циган встав і побіг назустріч вершнику. Той зіскочив з гнідого коня, і вони обнялися з циганом. Так і підійшли до багаття. Циганка поцілувала високого горбоносого вершника з розкосими очима й тихо заплакала.

— Не повернувся син? — запитав вершник.

— Ні...

— Сідай. Добрий день сьогодні, що зустрів тебе й... коня. — Циган підійшов до коня і довго гладив його.

— Ще один чоловік у нас є, — показала циганка на сивого.

Вершник простягнув руку. Чоловік у нових калошах підвівся й теж подав руку.

Циган щось шепнув дружині, і вона принесла чвертку горілки. Склянка була одна і пили по черзі.

— За твоє здоров’я, Берик, і щоб кінь не спотикався.

— За ваше здоров’я... Звідки й куди ви йдете? — запитав Берик цигана.

— Тепер ми вже не мандруємо... Осідлі ми... Поселилося кілька наших родин біля Скадовська... Коней здали... Взимку ми при кузні на роботі... А як на весну поверне, то тягне мене в дорогу... Молоді вже звикли, а мене тягне... То ми оце і йдемо зі старою до родичів у Богуслав...

— А чого ж пішки?

— Не знаю... Від старості... Що я з того поїзда побачу? А так ідемо, й здається, що ми молоді...

— Аз Богуслава куди?

— Заберемо родичів та й до нас підемо... Так літо й осінь минуть... Може, восени повернеться... син.

— Так ми йому й казали, — зітхнула циганка, — що тут чекатимемо... Після війни вже сім разів листя опадало, а його нема...

— А ви чекайте, — тихо промовив сивий чоловік, — може, й прийде... Не всі ж полягли. Я ось як пішов на фінську, то оце аж зараз добираюся додому...

— Довгою ж твоя дорога була, — сказала циганка. — Де ж ти пропадав?

— То війна, а то, — низько опустив голову сивий, — полон, а потім... Одне слово, багато казати, та мало слухати.

— Розумію, — зітхнув Берик.

— Тепер пробачились, бумаги славні написали, і ось іду й не знаю куди.

— Чому не знаєш? — запитав Джусуєв.

— Мені на хутір Овечий треба, а його, кажуть, нема... Був і нема.

— Це ж і є Овечий, — показав кудись за ліс Джусуєв. — Тепер він зветься Степовий.

— Справді?! Ось воно як! — зрадів сивий. — І ти живеш там?

— Живу.

— А Марину Гомон знаєш? Скажи, знаєш? Є вона?

— Є, — ледве чутно прошепотів Джусуєв. — Знаю Марину...

— А дочка її, Ганнуся, є?

— Є...

— Усі є, усі, — сивий чоловік уткнувсь обличчям в потріскані тяжкі руки й застогнав. То він так плакав.

Потім натягнув на себе лямки речового мішка, поклонився:

— Я піду, піду... Вони є, чули? Є...

— Хто ж вони? — запитала циганка.

— Марина моя і Ганнуся... Є... А я, я... Андрій Гомон... Гомон я, Андрій...