Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

— А я вже роздобув, в альбомі Ради. Ось вона.

— Ну й спритний ти легінь. Ой, файний, — похвалив Чернуху Тетеря. — Що ж, приготуємо для гостя належний хліб-сіль. Приготуємо… А ти, Йване, підбирай собі хлопців, одягни їх у міліцейську форму і знову — гайда у місто. Треба в цієї лярви Петльованої видушити все, що знає про Басенка. Не може бути, щоб він їй не сказав, куди його конкретно відрядили і з яким завданням.

Марчук прийшов додому о сьомій вечора. Жінка, що звикла його зустрічати пізньої ночі, стурбувалась.

— Щось трапилось?

Лука кілька хвилин мовчав, а коли трохи відлягло од серця, сказав, що Максименко відправляє його назад, у Дніпропетровськ.

— Слава богу! — зраділа жінка. — Нарешті вирвемось з цього пекла…

— Тобі слава богу. А я не хочу. Коли тут скрізь кишіли банди, тоді потрібен був Лука Юхимович Марчук. Аякже, без нього не обходилось. І зараз я підготував людей, так би мовити, для останнього кидка на ворога. І вже я не потрібен. Звісно, коли не буде тут Марчука, вся слава дістанеться Максименку… Ні, не на того натрапив. Я не мовчатиму. Завтра ж поїду в міністерство. Завтра ж…

Тарас Сокрута тим часом з палицею в руці спокійно мандрував лісами, долаючи щодня десятки кілометрів важкого шляху. Іноді зустрічалися невеликі хутори, які Тарас здебільшого обминав, а коли й заходив, то лише для того, щоб роздобути якийсь харч. І знову в дорогу.

Нарешті Сокрута дістався села, яке його найбільше цікавило. Була ніч — хоч око виколи. В хатах не світилося, лише на краю села, під лісом, Тарас помітив дерев'яний, з високим дахом будинок, вузькі різьблені вікна якого відганяли од себе морок яскравими пучками світла. Підійшов ближче, постукав у двері. У відповідь пролунало кілька приглушених пострілів, мов пастух ляснув батогом, і з дверей зі свистом полетіли маленькі тріски.

«От гади! — подумки лайнувся Тарас, притискуючись до гранчастих, тесаних з бука одвірок. — Так можна загинути ні за цапову душу. І від кого? Од якихось боягузів!»

— Пане господарю! Не дурійте. Пустіть бідного подорожнього… — загукав Сокрута, гупаючи у двері ногами. У колибі зашепотіли, і незабаром забряжчав засув, відхилилися двері.

— Що за дідько пізньої пори швендяє? — незадоволено буркнув господар. — Заходьте, коли ваша ласка.

Сокрута переступив поріг. За дубовими столами на довгих лавках сиділи напідпитку чоловік десять-п'ятнадцять. Трохи осторонь за столиком з тендітними ніжками, застеленим мережаною скатертиною, допивали пляшку горілки двоє чоловік літ під сорок. Один з них мав повні масні щоки і тлусте черево, кілька разів обмотане райдужною крайкою. Його товариш — навпаки, худорлявий, з надмірно розвиненими вилицями, з темним лицем.

Присутні з неприхованою цікавістю дивилися на Сокруту, міряли його посоловілими очима з ніг до голови і були готові, як прикинув Тарас, будь-якої хвилини скочити з місць.

Лише хазяїн колиби, зайшовши за облавок, здається, ні на що і ні на кого не звертав уваги.

— Мені чогось гарячого, якщо є, — сказав, звертаючись до нього, Сокрута. Той швидко застукав рахівницею.

— Два червінці, — відповів.

Тарас витяг з кишені пакунок новеньких грошей і дав хазяїну два червінці. Од столика з тендітними ніжками відійшов худорлявий чоловік і наблизився до Сокрути.

— Томась, перевір його! Трусони догори ногами! — загули навколо.

— Що за пташка?! — вилиці у Томася заходили вгору-вниз.

— A-а! Місцеве начальство, — прагнучи бути спокійним, мовив недбало Сокрута. Хоч з виду Томась був схожий на конокрада. — А ти, факт, прокурор, — кивнув Тарас на худорлявого. — Що ж, законові я підкоряюся… Правда, не завжди, — тут же поправився Тарас і подав Томасеві якийсь папірець.

— Симон Колиба, — вголос прочитав той. Потім щось пробубонів і додав: — Родом з Теребовлі, значиться. А топає з Сибіру. За що сидів?

— Якщо прокурор, то знаєш. Там написана стаття, пункт… І головне — не втік, а відбував від дзвоника до дзвоника.

— А скільки золота набухав? Грошви? Ну?! — визвірився Томась, скреготнувши зубами так, що аж хазяїн колиби пригнувся.

— Вивертай кишені. Роздягайся! Буду промацувати!

— Ах ти, паскуда! На мене, на Симона Колибу, гримати! — Тарас що було сили вдарив Томася в сонячне сплетіння. Але той, на здивування, лише поточився і звіром пішов на Сокруту. Інші з'юрмилися у кутку, спостерігаючи за поєдинком. Певне, Томась був найсильніший і найзавзятіший серед них, бо інакше зразу поспішили б йому на допомогу. А то всі стояли непорушно, мовляв, впорається сам.