Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

— Вирушати коли?

— Сьогодні вночі. На прощальну розмову викликав тебе.

Вони міцно обійнялися. Тарасу мимоволі пригадались такі ж прощавальні обійми в партизанському загоні. Тільки тоді поруч нього стояла і радистка Ксеня Костецька. Тепер рушав сам. Один замість десяти.

Додому він повернувся пізнім вечором. Кім не спав, і Тарас довго бавився з ним, доки малий і не заснув у нього на колінах. Переніс сина до ліжечка, обережно розцілував у зашарілі щоки.

Зіна з тривогою стежила за ним. Здогадалась, що він скаже їй щось вельми важливе.

— Сьогодні вирушаю, Зіно, — сказав Тарас, пригорнувши дружину. — Обіцяй мені, що завтра вранці ти поїдеш з Кімом додому. У Запоріжжя я вже повідомив про твій приїзд. Тебе зустрінуть, влаштують на роботу, допоможуть у всьому…

— Надовго? — спитала Зіна, мов і не чула його прохання.

— Не знаю…

— Це дуже небезпечно, Тарасе?

— Йду далеко з відповідальним завданням, — ухилився Тарас од відповіді. — Завтра тобі дещо пояснить Максименко, якщо знайде за потрібне надто розтлумачувать тобі деталі… Обіцяєш завтра виїхати? Квитки я замовив… Зрозумій, що мені буде значно важче, коли я буду знати, що ви не гарантовані од небезпеки…

— Якої небезпеки? — здивувалась Зіна. — Навколо свої люди…

— Не всі свої! Ти не знаєш ворожої підступності… Давай домовимось так: я уступив тобі, коли взяв вас сюди з собою, тепер ти уступи мені… Завтра додому… Домовились?

— Ні, не поїду я звідси! — твердо відповіла Зіна.

Дмитро Петльований піднявся, ледь засіріло у вікнах. Вийшов у двір, розкашлявся. Напівсонні кури вже сновигали попід тином, рохкала у хліві свиня. Дмитро узяв відра й коромисло і подався на вулицю, до криниці.

Так щоранку. Перед роботою він допомагав Насті впоратися з худобою, а потім, кинувши у сумку нехитрий сніданок, йшов через свій город і леваду в механічні майстерні, що кількома трубами виглядали з-за горбка.

З тридцять дев'ятого року, як переселився сюди з Нікополя, ходить Петльований в майстерні, де працює токарем. Вже звик до стежки, яку витоптав сам, й до цього краю. Спершу було якось не по собі. Навіть шкодував, що покинув рідний Нікополь і подався туди, звідкіль родом дружина. А згодом йому сподобались і люди, і їх звичаї. Навіть Гончарівка (так називалося передмістя, де купив Дмитро хату з садибою) йому чимось нагадувала нікопольську Микитівку: тиха, весною заквітчана зелен-травою, а влітку кругом стоїть запах липового цвіту. І війна, що стільки лиха принесла людям, якось обійшла Гончарівку, а відтак, не зачепила й пальцем хворого на задуху Дмитра. Нині життя поволі налагоджується. Коли б ще не тривожні чутки, що довкола нишпорять бандерівці, вбивають і грабують людей! Сюди, в передмістя, щоправда вони не потикаються. Часом Дмитрові аж не віриться, що є такі банди. Хоч він, як і всі інші робітники майстерень, вночі, буває, з гвинтівкою оберігає рідне підприємство й спокій людський, та щоб попався коли-небудь хоч один вовкулака — ні, не було. То й добре.

Хай буде скрізь мир і спокій, хай буде злагода між людьми. Цього завжди хотіли Дмитро і його лагідної вроди жінка Настя. Бо виростала у них ніжною ластівкою дочка Мальва, для якої бажали тільки справжнього людського щастя.

А Мальва уже на виданні. Розцвіла, як маківка. Та хлопців чогось цуралась, чи то віддалася навчанню — була студенткою педагогічного інституту, чи, може, не стрівся ще її суджений.

Та занепокоєння батьків було марним. Дочка якось, зовсім неждано-негадано для Насті і Дмитра, привела в дім молоденького і вельми принадного лейтенанта міліції. Познайомились. Виявилось, Сашко Басенко приїхав сюди з Донецька приборкувати бандерівців. Всяких цікавих пригод, пов'язаних з роботою міліції, хлопець знав безліч. І полюбляли Петльовані їх. Часом Петльованих бентежив острах, і тоді вони радили Сашкові, майбутньому своєму зятеві, покинути роботу в міліції, найти собі більш спокійне місце, наприклад, у механічних майстернях. Де там! І слухати не хотів. Що то молоде-зелене! Йому б на герць з ворогом і не менше.

І чи то хтось дослухався до Сашкової душі, чи просто йому поталанило, але його було зараховано в «десятку» Марчука. Таємнича «десятка»! Скільки надій було пов'язано з нею в Басенка. Він був переконаний, що тренують їх для якогось особливого завдання. І радість полонила його. Іноді хотілося про це сказати Мальвіні. Але Сашко добре усвідомлював, що можна говорити, а що ні. Він нічого не сказав Петльованим і в останній день свого перебування з місті. Просто того вечора ходив з Мальвою вулицями довше, ніж завжди, а коли стало зовсім поночі, сказав, що завтра його тут вже не буде і він, мабуть, довго не зможе написати їй листа.