Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

Опритомнів Тарас од холоду і дикого болю в плечі. Скільки минуло часу, не знав. Виповз з барлоги. Була ніч. Густий туман вистелив яругу. Роздерши спідню сорочку, Тарас спробував перебинтувати плече. Сповиток вийшов благенький, але хоч трішки вгамувався біль. Він, певне, втратив дуже багато крові. В очах пливли райдужні кола, мерехкотіли барвисті метелики. Плазом видерся з яру. Прислухався. Мертва тиша залягла навколо. Десь в хащі ухкала сова. Спробував підвестись, але ноги підкосились, і він впав знеможено. Лежав горілиць, чуючи, як холод вповзає в тіло. Якщо не рухатиметься, задубне… Перемагаючи кволість, поповз у лісову хащу. Кілька діб повз отак чагарями, то втрачаючи свідомість, то приходячи до пам'яті… Уночі підповз до хутірського обійстя, глухого, омертвілого… Ледь вистачило сили перекинутись через паркан. Там і знайшла його на світанні тітка. Коли розплющив очі, з подивом упізнав господиню, в якої був з Ксенею після болотяного полону. «Щось ти ніяк од мого двору не одіб'єшся, — скупо усміхнулась тітка. — Де ж дівчину подів?» «Забили її, — глухо мовив Тарас. — Фашисти…» Тітка перехрестилася. Вона обмила йому рану, намастила якоюсь маззю, туго перебинтувала. Два тижні пролежав Тарас у ліжку, перш ніж зміг звестися на ноги. Сумно розмірковував увесь час, як розповість Максименку про Ксенину смерть… І про ту коротку розмову, в якій Ксеня зізналася в своїй любові…

— Дарма я її одіслав до річки, — сказав Тарас, заново переживши давноминуле.

— Про що ти? — здивовано глянула на нього Зіна.

— Про Ксеню, — пояснив Максименко, одразу зрозумівши його. — Дарма караєшся, Тарасе… Не твоя вина…

— Ой, засиділись ми, — зиркнула на годинник Зіна, — Кім розіспався, як вдома… Шкода і будити його..

— А залишайтесь, — запропонував Максименко. — Місця вистачить.

— Ні — заперечив Тарас. — Завтра сусіди запомітять, що в начальника міліції гості настирливі і неспокійні ночами товчуться…

— Тоді я одвезу вас, — підвівся Максименко.

— Теж не варто, — зупинив його Тарас. — Знову ж таки допитливі сусіди подивуються, що новий помешканець катається на міліцейській машині…

— Ми зупинимось за два квартали од вашого помешкання, — усміхнувся Максименко Тарасовій обачливості, хоч був вельми нею втішений: Сокрута вже відчував себе виконавцем важливого завдання.

Капітан Марчук повернувся з Крутого. Доповідав Максименку з відчуттям успішно проведеного розслідування.

— Опитав майже всіх, — говорив він, порпаючись у своїх записах. — Моє передбачення ствердилось: Батюк після повернення з міста одразу пішов до дільничного міліціонера, вітання од майора Максименка передати… Пізніше бачили його біля магазину в гурті, де він похвалявся своїм знайомством з начальником обласного управління міліції, говорив, що чекає його в гості… Звісно, це не сподобалось ворогам… Там у них взагалі погані справи з реєстрацією прибулих, на порубці лісу працюють люди, про яких дільничний міліціонер взагалі нічого не відає: хто вони, звідки… Після вбивства з хутора зникло двоє: двадцятилітній Степан Яцків, працював на порубці, і місцевий Грицько Стецюк, родини не має, жив у приймах в однієї молодиці, вона про нього не може сказати нічого певного… Оголосив розшук цих двох… Не сумніваюсь, що вони і є вбивцями… Підлими, потайними, оскаженілими од люті, вбивцями…

— Малого привіз? — спитав Максименко.

— Нема потреби, — відповів Марчук. — Його забрала тітка, рідна сестра Мусія Батюка… Дільничного треба викликати і всипати по саму зав'язку: він взагалі там наче грає в піжмурки, з зав'язаними очима блукає… Люди важкі: «не чув, не бачив, не знаю» — ось їхні відповіді… Схоже на кругову поруку…

— Ну це ти вже занадто, — заперечив Максименко. — Бояться люди, то й мовчать… Треба розуміти їхню психологію: після такого жорстокого вбивства не кожен наважиться бути говірким…

Після обіду принесли пошту, і Максименко знову викликав капітана. Дільничний з Крутого Сизонов надіслав на ім'я начальника управління доповідну записку, в якій він висловлював свої сумніви щодо методів розслідування, які застосовував на хуторі начальник карного розшуку. Він ображав людей безпідставними підозрами і звинуваченнями, кричав на старого і малого, погрожував виселкою, хапався за зброю, привселюдно лаяв за вайлуватість в роботі дільничного, тим самим принижуючи його гідність і підриваючи його авторитет.

Сизонов просив про переведення його на іншу дільницю, бо після всього йому важко знайти спільну мову з людьми, вони з ним просто не рахуються…