Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

— Який жах! — здригається Зіна, бо їй стає моторошно від уяви такого страхіття. — Ти ніколи мені не розповідав про це…

— Зараз же розповідаю, — усміхнувся Тарас. — Колись і Кіму розповім… Так от, чую, прийшла моя остання хвилина… Коли це чую — хрясь! Вломилась врешті гілляка… Вже не бачу яка — мала, велика… Ніяк мені стежити… Чув тільки важкий удар тіла об землю… Ксеня, виявляється, до чого додумалась… Бачить, що не піддаються гілки її вазі, то вона видерлась на саму верхівку дерева, та й стрибнула на нижню гілку, та і вломилась… Ксеня ногу підвернула, але не зважала на біль, мерщій за гілку і до мене… Півтори години вивільняла мене з болотяного полону. Неохоче відпускало мене болото — по міліметру, спочатку навіть зовсім не вивільнявся я, лиш тримався за гілляку… А Ксеня, тримаючи рятівну опору, стояла, напружившись вся, зуби зціпивши… Уявляю, який біль вона перемагала! Коли врешті виповз я з твані, геть задубілий, зуб на зуб не попадав, — адже це в листопаді вже було, болото світаннями вкривалося вже легкою памороззю, — Ксеня глянула на мене таким просвітленим, щасливим поглядом і впала непритомна… Больовий шок… Вона віддала всі свої крихітні сили на мій порятунок… Відхекався я двома-трьома видихами і до неї… Скроні тру їй, на обличчя каламутну водицю хлюпаю… Одкриває очі. «Живий?» — питає і знову поринає в непам'ять… Я її, бідолашну, торсаю щосили… «Не вмирай!» — заклинально кричу, бо здалося мені, що вмирає вона в мене на руках… Коли це розплющила свої волошкові очі, дивиться на мене, мов на новонародженого… Ти, Іване, не повіриш, але відчув я себе і справді малим дитям при ній… Заплакав я, мов те дитятко, замурзюканим лобом в руки її ледь теплі тичусь… А вона, зовсім квола і безпорадна, погладжує мене по голові, волосся моє куйовдить… «Живий, — шепоче втішно, — живий…» Підвів я її, а вона на ногу не може стати… Вивих… Нога розбухла… Оддихався я трохи, звалив її на плечі, рацію і наші клумаки — все на себе згріб і почвалав, сторожко ступаючи, бодай вже вдвох не пірнути в те проклятуще болото… Йшов кілька годин, доки не відчув твердий грунт під ногами… Відпочив з півгодини — і далі… Двадцять кілометрів до найближчого хуторця… Прийшов поночі, стукаю в віконце крайньої хати, порушуючи всяку конспірацію… Одкриває тітка… «Мерщій, — благаю, — фельдшера чи знахаря, чи дідька рогатого, аби вивих моїй жінці ліквідував»… Порядна селянка попалася, одразу нас в хату пустила… Мені — кухоль молока теплого, а над Ксенею чаклувати стала… Роздягла її і зойкнула… «Нога, — каже, — у твоєї жінки аж синя, побіжу за бабою…» Якось там її назвала, вже забув… Приходять незабаром обоє, задихані, мабуть, бігли… Бабуся, знахарка хутірська, очевидно, древня, згорблена, аж руки їй вже тремтять…

Думаю, чим вона допоможе… Аж ні, заметушилася стара, щось там собі мудруючи, далі почув я дикий скрик Ксені, аж кинувся їй на поміч… Але стара кістлявою рукою на мене свариться… Все гаразд, мовляв… «Легше вже твоїй дівчині», — каже. «Можна йти? — питаю, бо боюсь, що хутірцем вже розголос пішов про несподіваних гостей. — Нам треба далі…» «Який швидкий, — зиркнула на мене бабусенція, — до світання перечекаєш… Німців близько немає і наших пройдисвітів — це вона так про бандерівців — не водиться… Так що спокійненько спочивай собі, дівчині полежати треба…» «Дружині моїй,» — кажу… «Бабці своїй розкажеш, — буркнула стара, — буде колись тобі за жінку, як сподобає собі такого…» Ксені ногу ганчір'ям туго сповила, щось пошепотіла, глянула на мене таким якимось жалісливим поглядом та й пішла собі… На світанні, ледь півні кукурікнули, білий туман за вікнами стояв, густий-прегустий, розбудила мене Ксеня. Стоїть зі своїм спорядженням за плечима, в торбині ж у неї рація, а це чималенька вага… Свіжа, бадьора… «Пора в дорогу! — каже. — Не турбуйся, з господинею я перемовилась… Ні ми її не бачили, ні вона нас…» Отака була пригода…

— І мені ніколи не розповідав, — з докором мовив Максименко. — Чого ж так, Тарасе? — Очі Максименку заволожились, журба світилась в його погляді.

— Чи багато ми про неї говорили з тобою? — запитав Тарас. — Мовчав, бо душу ятрити тобі не хотів. Бачив, як ти горе своє переживаєш важко…

— Ти знаєш, Тарасе, — після тривалої мовчанки озвався Максименко, — фашисти, втікаючи, не встигли вивезти свої архіви… Порпався я в них… Якоїсь документальної звістки про партизанку Костецьку шукав… Жодного сліду…

— Загинула вона, — опечалено озвався Тарас. — Взяти живцем фашисти її не могли… Не з таких вона, щоб здатися в полон… Вип'ємо світлої її пам'яті, раз у нас такий вже поминальний вечір випав…