Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

— Живучий ти, — з подивом дивлячись на нього, мовила Гелена.

— А хто цей… барило, що врятував мене? — запитав Тарас.

— Як ти сказав? Барило? — Гелена розсміялася. — А може, кадуб? — і знову дзвінкий регіт. — Ну й охрестив ти його! Та це ж мій чоловік… Василь Тетеря.

— Виходить, і ти Гелена Тетеря?

— Виходить, так. А дівоче — Моравська. Правда, файне було прізвище?

— Файне… — Тарас розшукав у сіні Геленину руку і міцно потиснув її. Він почув якусь особливу приязнь до цієї жінки, був вдячний за її турботливість.

— О, та ти й справді воскрес! — усміхнулася Гелена.

Після цього дня Гелена стала частіше навідуватися в схованку, що містилась у густому сосняку між двома піковидними скелями. Тарасу було вже краще, і він міг з Геленою прогулюватись у лісі, милуючись навколишньою розкішною природою.

— В тебе є жінка, діти? — якось запитала Гелена.

— Хіба в бродяги може бути сім'я? — відповів Тарас.

— Так і знала… Безсердешний!

— Чому?

— Ти ж убив Томася. А в нього — трійко. Як мізинчики всі.

— Томась умер? — Сокрута зупинився, спершись на смереку.

— А то! Ти ж ножем проштрикнув йому серце. Через спину… Аж не віриться, що ти здатний на таке…

— На що?

— Бити отак по-підлому, ззаду…

Тарас здригнувся від цих слів. Його перевіряють, чи насправді все так, як говорить синьоока жінка?

— І ще хто постраждав від мого підлого ножа? — Тарас пронизав Гелену гострим поглядом, аж вона боязко поточилася назад.

— Хто? — більш лагідно спитав Колиба.

— Ніхто. Всі живі-здорові.

— А хоч поранення від ножа мають?

— Ні.

— Що ж, я, по-твоєму, всадив Томасеві у спину ніж і викинув його у хвилину, коли проти мене ще стояло таких, може, десять розгніваних Томасів? Ну! Відповідай!

Жінка на хвильку замислилася, опустивши голову.

— Ах, це він… він, — сказала згодом.

— Хто?!

— Яка я дурепа!.. Не второпала зразу. В душі я вірила тобі, Симоне, вірила…

— Хто ж розправився з Томасем? — ще раз перепитав Тарас.

— Звісно, мій Василь. Вони водночас були нерозлучними друзями і запеклими ворогами.

— Чому ворогами?

— Знаю. Не питай, — видно було, що Гелена кривить душею, та Сокрута не став доскіпуватись. Замість цього він пішов на захист Тетері:

— Василь же у тебе смирний і набожний, все-таки у церкві старостою. Ні-ні, я не вірю, і ще раз не вірю. Тут щось не так!

— У тихому болоті чорти водяться, — розпалилася Гелена і враз принишкла, змінила тему розмови. — А й справді, не з моєї бабської дзвіниці зирити на світ. Давай, Симоне, забудемо про цю розмову. Вона дурна…

Колиба скорився проханню Гелени: він ніколи при зустрічах, які почастішали, не згадував ні про Василя, ні про Томася. Блукаючи лісом, вони здебільшого мрійно мовчали. Іноді жінка заводила розмову про своє життя, називала його безрадісним, каторжним, а себе вважала полонянкою. Тарас мов не чув цього. Він поки що вивчав Гелену, боявся, що вона майстерно грає роль шпигунки і викликає його на відверті розмови. Та минали дні, і Тарасові думки про Гелену дещо змінилися. Він знав про неї майже все: і як вона дівчиною прагнула вчитися в медичному інституті, а батьки перебили, бо їм забаглося видати її заміж за власника трьох водяних млинів Василя Тетерю і свого, з допомогою лестощів і прокльонів, домоглися; і як Гелена уже тікала з дому, аби не бачити Василя Тетері — п'яниці і деспота; і як вона, з приходом Червоної Армії в Західну Україну, щиро вірить у своє майбутнє щастя. Хоч дні пролітають, а нічого поки що не міняється в її житті.

— А не боїшся, що я тебе за ці думки й слова продам? — якось спитав жінку Тарас. — Ти ж знаєш, що твої совіти мені ось так насолили! — він провів рукою біля горла. — І часом, не емгебістка ти?

Гелена, що сиділа на траві, піднялася, стрельнула палаючими очима на Тараса.

— На жаль, ні, — відповіла. — Я боюся цих людей. Стільки страхів про них чувала… Ні-ні, до них не наближусь. Я хочу лише одного: народити сина чи дочку і щоб вони ніколи не були свідками братовбивства.

— А ти його бачила?

— Так!

Симон, вдаючи, що розгнівався, вдарив ногою трухлявий пеньок, аж той розсипався на дрібні тріски.

— І даремно нервуєш, Симонку. Ти говорив, що тобі насолили совіти. Що ж, поживеш — побачиш, скільки насолять тобі інші. А про те, що ти хочеш на мене донести Василю, скажу: донось. Хоч тоді я знатиму, що у тебе ні краплі не було до мене щиросердності і поваги. Я не говорю уже про більше…

— Про що?..

Гелена не відповіла. Глянула на нього докірливо. Пішла, не попрощавшись. Не було її кілька днів, і Тарас, на превеликий подив, засумував. Та якось уранці, зовсім несподівано, вона знову прийшла. Принесла Сокруті нові штани, сорочку, білизну. Заходилася гріти в баняку воду.