Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

— Для чого все це? — здивувався Тарас.

— Попрощаєшся з цим притулком. А шкода… Мені подобалось бігати до тебе на побачення…

— Куди ж тепер? — пропустив повз вуха її зізнання Тарас.

— Мабуть, до нас. Словом, надвечір прийде сюди Василь і тобі скаже…

Тетеря і справді з'явився у лісі пізнього вечора. Все ті ж масні губи і мишачі, що ледь пробивалися крізь лисніючі надбровні бугри, очі. Вираз обличчя богобоязливої, смиренної людини, яка не має в душі лихого і здатна творити лише добро. Ні дати, ні взяти ангел, ладен у будь-яку мить розвіятись синім туманом.

Таким запам'ятався Тарасу з першого вечора Тетеря і саме таким був він і зараз. Але Тарас був насторожі: розмовляючи з цим «ангелом», варто пильнувати, щоб не попасти в його вміло розставлені тенета.

— Ти, Симоне, бачу, й досі дивуєшся, чому я тебе прихистив? — хитрувато примружив Тетеря хижі очиці.

— Ніскілечки!

Тетеря витріщився. Не сподівався на таку відповідь.

— Хіба важко здогадатись? Ти під гамір бійки порахувався з Томасем… За що — не знаю… Вбивство приписується мені, хоч ти добре знаєш, що я тут ні причім… Чого ти допоміг? А, певне, я ще тобі навіщось потрібен…

— Здогадливий, — нахмурився Тетеря. — Потрібен! Нам потрібні рішучі, сміливі люди… Про Томасеву смерть Гелена сказала? — товсті Василеві губи гидливо скривились.

— Вона…

— От язиката баба! — сплюнув Тетеря. — І вона знає, що то моїх рук справа?

— Ні, певна, що вбивця я… Осиротив, каже, трьох мізинчиків…

— Виходить, журиться за ним? Тепер зрозумів, чому я з ним поквитався? Зради я не прощаю! У нього з Геленою було дещо…

— А їй простив? — глянув на Тетерю з подивом Тарас, вдаючи, що повірив цій вигадці.

— А до цього вже тобі зась! — урвав розмову Тетеря.

— Ну, добре… Але що я маю тепер робити? Адже совіти тепер на кожному кроці пантрують мене… Фактично ж виходить, що Томася я порішив… Хоч пропадай, їй-богу!

— Не пропадеш…

— Що пропонуєш?

— Поки нічого. Поживеш трохи у моєму домі. Безпеку гарантую. Ну, пішли, там, в яру, коні на нас чекають.

Цегляний, з високим фундаментом будинок Тетері од вулиці відгороджувався широким церковним двором, обнесеним білим муром та високими кущами бузини, крізь які ледь пробивалося світло вікон, завішаних перкальовими фіранками. З інших боків хата церковного старости відокремлювалася од сусідів глодом і темними місцями, покритими м'яким зеленим мохом, воринами.

Гелена зустріла їх у світлиці ошатно вдягнена, розрум'яніла.

— Свято яке чи що? — витріщився на неї Тетеря.

— Коли гості в хату, то жінці, хоч не хоч, а свято, — усміхнулась до Тараса Гелена і заходилась накривати на стіл.

— Який він гість? — поплескав по плечах Тараса господар підкреслено по-дружньому. — Свій він чоловік… Хоч і накоїв справ… Тепер мусить таїтись, як щур у погребі… Як тобі, Симоне, мій погріб?

— Файний, — усміхнувся Тарас, роззираючись довкола.

За хвилину Гелена запросила їх до столу, щедро заставленому наїдками, і всі троє підняли келишки, наповнені міцною самогонкою, і випили. Потім Василь налив горілку в гранчасті склянки.

— Ти, жлукто, може, спитав би гостя, чи можна йому такими волячими мірками, а вже потім наливав? — зауважила Гелена, метнувши сердитий погляд на Тетерю.

— Мені? Не турбуйся, можна, — відповів Тарас.

— Та йому й відра мало, а ти ще слабкий, — заперечила Гелена…

— Бачиш, жаліє тебе. Видно, сподобала… Але марні сподівання! Це тобі не Томась, царство йому небесне!

— Заспівав своєї, жлукто! — зиркнула на нього гнівно Гелена.

— Іди собі, — одмахнувся од неї Тетеря. — Без тебе обійдеться… У нас чоловіча розмова…

Гелена підкорилася і пішла до спальні. Тетеря ближче підсів до Тараса і щось тихо почав йому говорити. Потім вони ще довго пили горілку, аж поки Тетеря не захріп на лавці.

Тарас ще трохи посидів і, допаливши самокрутку, пішов у кімнату, де йому було постелене ліжко. Хотів заснути — не міг. З голови не виходили Зіна і син… Як вони там? Чи поїхали до Запоріжжя? Може, Максименко все-таки вмовив? Максименко… Ваня… Переживаєш, друже, тепер за мене. Думаєш, пропав десь Тарас, згинув, як торішній сніг. Ні-ні, він живий…

Тарас усміхнувся далеким видінням, відчув, як поволі поринає в паморочливу хвилю сну.

За якусь мить лячно підхопився, відчувши над собою чиєсь легке дихання. Розплющив очі. Над ним, у білій, з пишним мереживом сорочці, схилилась Гелена.

— Ти?! — здивувався Тарас.