Михайль Семенко - Розмова трьох (збірка)

в іскристу гру,

туди, в затоки водограйних див

і я іду!..

4

Шумить в тумані рідний порт,

очима грає там красуня,

блищить од спеки деревяний борт

і пахне смолами портова клуня,

у серці ж пристрастів колишніх натюр-морт

а в очах та ж красуня...

Над головою Південний Хрест,

унизу мінливий оксамит,

вітер на Зюд-зюд-вест,

шкіпер спить.

Стрункі всі щогли кораблів

та ще стрункіш од них Марія...

Мов пальма, з дальніх берегів,

мов тепла, недосяжна мрія,

хвилює сон сміливих моряків

приваблива Марія...

Над головою Південний Хрест,

унизу мінливий оксамит

вітер на Зюд-зюд-вест,

шкіпер спить.

5

В краї незнані запливли,

де сонце пестить смашний банан,

де в задушні, пахучі дні

приглушено стогне «там-там»...

Виблискує там огнями далечінь

і море, як зелений луг,

де плюскає зомліла лінь

од соняшних потуг.

Дзюрчить під кораблем вода,

навколо ж розрізає глиб

дельфінів іскробарвна гра

і пурхання летючих риб...

І раптом десь далекий грім

і течія, як водоспад,

з осель стовпом курчавий дим

і поруч пальм високих ряд.

Припливу шум і рифів рик

гуде навколо корабля,

і з щогли вищої бадьорий крик:

— Земля!.. Земля!...

КРОВ ПОЛОНЯНОК

ЗАЛІЗНЯКОВА НІЧ

РОЗМОВА ТРЬОХ

Б'є космогрудий кінь копитом на припоні.

Кипить на дні подовбаних барил

Солодке молоко розпалених кобил.

Пахілля пахнуть, дикі та солоні.

Поснули вершники, що смерти не почули-б,

І нерухомо на землі лежить

Узор важкий могутніх верховіть,

Мов левня мускулястий тулуб.

До долу хиляться рясні кущі багаття

І дим струною в небозвід зіперсь.

Рвучи нитки ялозеного шмаття,

Немов квічена брость, так гнеться повна персь.

У добру вільгіть, в плідний піт

Зарошено тіла вкраїнських ясних бранок

І рот розтерзано, і проросте на ранок

В дівочих черевах їдкий могольський плід.

Ростуть роки, одвічний цвіт отав,

І в сайдаках сердець зотліли стріли згадок,

Та кров стару століттями нащадок

У ґудзуватих жилах схороняв.

І любимо слова, важкі, мов чорний дим

Зловіщих ватр, що сяяли татарину,

Викохуємо кров тугу і міцно зварену,

І просторінь — безмежну царину

Вітаєм серцем круглим і простим.

І

До яру підійшли, і одностальні тіні

Погнулися від їхніх тіл назад.

Риплять вози, ладнаючись у ряд,

Колеса грузнуть в глей в понурому скрипінні.

Поволі родяться слова нічних нарад,

Що рознесуть їх по Вкраїні

З холодноярської святині

Козак і гречкосій, ченець і конокрад.

І котиться луна по згорнутих шляхах.

Козак і хлоп, і злодій, і манах

Учули зойк пророчих півнів третіх.

Хитнувся ґвалт зтривожених церков.

Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов

На темний степ бунтарських тіней кетяг.

II

Зшуміла полем і пройшла

Ніч гайдамацька урочиста

І инша заграва лягла

На бруки кованого міста.

Але пронизує тіла

Та сама лють, міцна і чиста.

Замість шабель рука взяла

Холодний бравнінг комуніста.

З старих і займаних шляхів,

Що загубилися в століттях,

Гряде надхненний людський гнів,

Мста неподоланих рабів,

Пригноблених повстанський звитяг.

Перехресна станція. Рівні й блискучі рейки колій ведуть подорожніх у всі кінці. Тут відбулась зустріч трьох, що їхні колії нарешті знову зійшлися на цій станції.

Там, де колія веде вперед, на грані стиків блищить зеленим вогником семафор у майбутнє. Його поставлено на межі доріг та націй; і лише хоробрі сміливці відважуються вийти за його зелений огонь, бо там починається майбутнє.

Його встановили сміливі конквістадори — піонери, як рекордний кордон для всіх подорожніх.

З того часу минуло кілька років; і масло в лямпах семафору вже майже вигоріло, але він ще жеврів зеленим вогником. Багато подорожніх дивилися на цей зелений огонь, та їхні дороги здебільшого вели назад. Конквістадори, що запалили його, роз'їхалися праворуч і ліворуч, проте огонь не погасав. Вони поїхали на розвідку, їм треба було заглибитись у сучасне, щоб у ньому знайти засоби посуватися в майбутнє.

І от сьогодні на цій перехресній станції троє з них зустрілися знов.

Один із них, що обличчя його вміщало в собі риси всіх націй та рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що він з Патагонії, перший вийшов на колію, що вела вперед, і подивився на обрій, де далеко жеврів зелений огонь семафора...