Михайль Семенко - Розмова трьох (збірка)

як же —

як же можу я —

кохання —

до проститутки —

знести?

Жінка що віддається не часто

і таїть у собі стриманости красу —

ніби тобі самому — каже — що своє кохання

я тобі — я тобі несу—

і чому тільки мені — не знаю я —

і дивуюсь — і не розумію — й не вірю їй —

і її життя — і своє з плямами —

печально і мовчки змірюю —

і навіщо мені — ще одна

і навіщо болюча — мені — рана

і хочеться щоб це була остання

і хочеться щоб вона була остання...

Коханням

зараз поранений я

і вийшов — на час — з лав.

Я почуваю себе йолопом зрання —

вас не дивує, що я такий став?

Нічого,

не лайте мене — я перейду.

Скрегоче в моєму серці іржа.

Мене й самого совість мучить і

жаль.

Звичайно, я люблю

не по старому, а по сучасному,

хоч майбутнім і не пахне

тут, —

так як єсть, так і люблю.

Але так само люто люблю я,

як на світанку життя було сказано:

«Сильна, як смерть, любов,

жорстока, як пекло, ревність»...

Тобі — дитино моя — що завтра на аборт підеш —

Тобі — що тільки місяць йому —

Тобі — що місяць як зародилося а живеш міліони

віків у животі цієї жінки що я люблю —

Місяць уже тобі а завтра ти — ніщо, викинуть

твій кавалочок у відро з помиями —

І попливеш ти каналізаційною трубою аж у Чорне

море, де й зародилось од мене —

Тобі —

Тобі —

Тобі це.

Невідомо й ніхто не взнає — ні матір твоя, ні я,

твій батько —

Хлопець ти було б чи дівчинка —

Любило б маму свою і говорило б:

мамо!

Любило б батька свого і говорило б:

тату!

Ссало б молочко з грудей і жмурило б оченята

на сонці.

Але минули б роки —

І ти пішло б у дитячий садок —

І виросло б, і змагалося б, і зачинало б...

Будь вічне ти, що завтра плаватимеш в відрі:

Завтра я прожену твою матір,

Зникне з серця мого вона, як ти з її тіла.

Будь вічне ти, безсиле й розумне —

Ти жило стільки, скільки дано тобі.

Будь вічне ти, бо і я вмру,

І мати твоя вмре, і не одно ти

Плаватимеш завтра в білім відрі.

Хвиля мені котить каміння в горло

видушує міжпланетний сум

і плаче серце на тему: — В-гору!

А як же в-гору, коли — глум!

Брось єрундістику — говорить товариш,

і люди на вулиці: — Іди в сміх!

Не колупайсь у мозку, каші не звариш,

хіба непотрібний ліричний вірш.

Ге-е, бросьте ви єрунду городити

поки справлюсь з собою сам.

Це потрібно, це тяжко, це — великий

неспокій у душі і гам.

МОРЕ

1

От шкіпером коли б я був,

то розпустив би всі вітрила,

щоб вітер щогли долі гнув

та буря в линвах вила...

Жахлива ніч... Хай шторм гуде!..

Хай тьма мішається з водою,

горами хвилі хай несе

у вічі чорною марою...

У безвість лине корабель, —

набридло те, що було вчора, —

в пітьмі встають кордони скель

і гриви спіненого моря...

Розхристана, нервова муть

у недосяжне б'є склепіння; —

незнана у безоднях путь

і десь далеко Україна...

О, море!.. Нескінченна даль...

Колиска бурь і урагана,

землі кісток одвічний праль

та буйних мрій омана...

2

Спіняться вигнуті води морів

і вийде із хвилі по сто моряків...

Кожний із них загнуздає коня,

а кінь заїрже й полетить навмання...

Вітер у линвах на ґвалт прокричить,

і очі засліпить пінява мить,

вершники чорні стануть у ряд,

де море бурхливо влаштує парад...

Безодні почують жалібний спів,

страшний і самотній скрип кораблів.

Там хрясне й повалиться щогла на діл

і вибухне парус, роздертий навпіл,

зійдуться хвилі і викрешуть грім, —

вершником більше стане одним...

А голос страшний прокричить у пітьмі

і відгук луна відіб'є вдалині,

вітер в простори цей клич занесе,

де море шумує, море реве...

3

Пітьму роздер раптовий ранок, —

як золотий удар,

і перший промінь зажурився тьмяно

в розривах хмар.

В пурпурі захитався дальній обрій

од буйних хвиль

і море — звір мільйоногорбий —

вже вибилося з сил.

Туди, туди, де сонце встане

і на землі розгубить жар,

щоб залишилася в тумані

орда нічних примар...

Бо ранок, як стрілець відважний,

огнисту запуска стрілу

і ранить в серце легковажну,

зрадливу тьму.

Прониже глиб розбурхану, зелену

і темний од намулу діл,

пішле у даль набій шалений

з огняних жил...

Туди, до сонцем випещених берегів,