Ґео Шкурупій - Повстання

Скрізь були мовчазні будинки. В вікнах було темно. Тиша була жахлива, наче все вимерло від якоїнебудь пошесної хвороби, наче це було мертве, покинуте місто.

Раптом старшина помітив, що за ним хтось іде. Чорна постать якогось чоловіка йшла слідом за ним. Завірюха збільшив крок; коли він оглянувся, постать була ще ближче.

Тоді він побіг, але почув, що постать чоловіка біжить за ним.

Так вони бігли кілька хвилин вузькою вуличкою.

На розі вулиці Петро Завірюха несподівано з розгону наткнувся на козака, що йшов з вартою з кількох чоловіка, і вони обидва покотилися в сніг. Вся варта від несподіванки зупинилась і застигла.

Коли ж Завірюха підвівся зі снігу, його запитали:

— Ти хто? Чого блукаєш уночі? Залізничник?

— Я старшина полку ім. Грушевського! — важно промовив Завірюха.

Козаки подивились на нього, на його робітничий одяг й розсміялись. Пролунала лайка! Вибухло кілька пострілів і все було скінчено.

Старшина полку ім. Грушевського, Петро Завірюха, лежав у снігу розстріляний і порубаний своїми ж людьми.

На другий день до вартового бойовика, що стояв коло входу до колонії, підійшов піп у чорній рясі, вже трохи сивий з маленькими очицями й носом, як маленька гайка. Піп запитав:

— А скажіть но мені, добрий чоловіче, як мені пройти до штабу залізничників?..

Вартовий бойовик подивився на попа, на його ніс, що нагадував гайку і, не боячись ніякої шкоди з його боку, показав дорогу. В штабі піп зустрінувся з бойовиком Свидзинським.

— Чого вам, батюшко?

— Я прийшов з миром до вас, — улесливо почав панотець. — — Кров, браття мої, ллється! Ісус Христос, господь бог наш...

— Що вам треба, говоріть толком?

— Миру, миру... друже, — протягнув панотець. — Доволі крови! Земля українська стогне!..

— Так ви хочете, щоб ми помирилися, чи що?

Піп хитнув головою.

— Добре, — сказав бойовик, — підіть до гайдамаків і запропонуйте їм це!

Під час цієї розмови відбувався гарматний обстріл майстерень.

Набої рвалися над покрівлями, врізалися й вивертали стіни. Шрапнель з брязком і дзвоном вибивала вікна.

Панотець крутився, як на голках. Його маленькі очиці перелякано блимали при кожному пострілі.

Бойовик повів панотця до контрольної будки, щоб вивести його до міста.

Коли вони підійшли до воріт, коло них із страшним грюком розірвався набій. Пан отець не витримав.

— Пустіть мене назад! — закричав він.

— Що, підсипали пісочку в рясу? — засміявся бойовик.

Панотець швидко підібрав рясу вище колін, і що було сили чкурнув з колонії. Більше він не приходив.

***

Надходив вечір.

Це був останній вечір повстання.

Бронепотяг «ІІолупановець» запізнювався.

Це вчора —21-го — приходили товариші з Губревштабу з наказом розійтись. Всі робітничі райони впали. Впав і Арсенал. Більше боротися було не можливо.

Цілий тиждень без відпочинку головні майстерні билися з гайдамаками. Більше не було сил. Бойовики ходили, як тіні, стомлені, голодні, з червоними очима від безсонних ночей. Наказові розійтись спочатку не повірили. Стріляли з гармат по місту й вирішили битися далі.

Коли ж надійшов вечір на 23 січня, вже цілком зрозуміли, що це безумство. Козаки знову були на станції, вони мали підмогу і вже оточували самі майстерні.

Набої летіли зі всіх боків, майстерні не витримували. Вечір піднявся чорний, як попівська ряса. Була ожеледь. Частина стомлених робітників спала в колонії в їдальні. Друга частина відбивалася від гайдамаків. В їдальні знаходився Микола Завірюха, який зайшов сюди поїсти.

Не витримавши натиску, бойовики почали розходитись. Треба було попередити їдальню.

В цей час загін козаків продерся до колонії. Бойовики падали, кров'ю заливаючи сніг, падали й козаки. Декому з бойовиків пощастило втекти.

Наскок був такий несподіваний, що ніхто не зміг попередити їдальню. Гайдамаки вдерлися до їдальні Й тут почалася різня. Тих, хто спав, різали на шматки, стріляли, били. Нарешті козаки обеззброїли всіх бойовиків, які не спали, вірьовками позав'язували їм руки й повели до штабу.

На Бібіковському бульварі, де знаходилася тюрма, розстріляли всіх полонених. Микола Завірюха був останній.

Крізь січневий мороз, вітер і сніг залізничники донесли своє, життя й поклали його під червоні прапори Січневого повстання.

Бронепотяг «Полупановець» поспішав. Він сіяв смерть од Полтави до Києва, вогнем і крицею розкидав військові загони, що стояли на його шляху, але він запізнювався.