Ґео Шкурупій - Страшна мить

Мірель, дай мені твою руку, Мірель! — сказав Самуїл Мазур, простягаючи через столик свою руку до неї.

Її волосся, блискуче, як кришталі вугілля, впало їй на скроні, відтіняючи бліде, мов крейда, обличчя, що на ньому ніби передсмертно зупинилися широко розплющені очі. І коли вона поклала свою руку на руку Самуїла Мазура, третя постать із довгим обличчям, жива постать колись розстріляного Олекси Кревича, що марою манячила за їхнім столиком, гостро дивилась на них, наче стверджуючи своєю присутністю велику таємницю минулих подій.

На протилежній стіні залі від столика, що за ним сиділо цих троє відвідувачів, висіли великі дзиґарі. Час біг, мов божевільний. Крізь дим і п'янливі випари випиналися химерні постаті, обличчя потвор, вигуки й настирливі тремтливі звуки першої скрипки. І коли погляд потрапляв на дзиґарі, стрілки щоразу ніби перестрібували. Ось де можна було розправитися з часом, одтинаючи в нього одразу по півгодини.

Хіба 6уває, щоб люди верталися з того світу?

І от тепер, у сп'янілому куреві папірос, манячили привидами: колись розстріляний Олекса Кревич, недобитий Самуїл Мазур і недоґвалтована єврейська дівчинка Мірель.

Вони всі живі, але в них усіх мертві обличчя, заморожені погляди, повільні, хитливі рухи. Вони в гостях у сучасности. Дим спогадів затуманює їм мозок, і люди, що оточують їх, здаються мерцями, які повиходили з поміщицьких садиб, міських палаців та з нетр південного моря.

— Чудесна зустріч! — сказав Олекса Кревич, дивлячись на Мірель та Самуїла. — Знову зійшлося зачароване коло, і подорожні зустрілися на одному із шляхів. Пам’ятаєш, Самуїле?..

І тут музика вітром вдерлася між слова розмови й химерно переплутала їх із шумом дерев, що хиталися в осінній мряці.

Вітер шумів у голих вітах каштанів. Чорне небо придушило темрявою пустельні вулиці міста. Будинки мовчазно шкірилися камінням і тихо охали від раптових пострілів рушниць. Іноді в темряві вулиць з'являлася боязка постать перехожого й зненацька зникала в якомунебудь під'їзді. Тільки на вокзалі, серед бруду й покидьків, люди гуртками боролися із смертю, вмираючи від голоду й сипняка. Люди в марах верзли загадкові й жахливі візерунки, і запечені вуста вигукували прокльони, викликаючи на герць бога й сатану. І коли вони стомлені передостанніми муками, змовкли, в нічну тишу блискавично врізалися навіжені постріли, і луна від них нагадувала роздратованого звіря.

Тсс!.. Ось висадило пробку із пляшки шампанського... Ось друга... Третя... Ціла дюжина...

Пах!.. Пах!.. Пах!..

Раптовий тупіт ніг розбуркав пустельні вулиці. Орда людей бігла, перестрибуючи через рівчаки, спотикаючись об камінці, гогочучи, висвистуючи й стріляючи навмання поперед себе. А спереду бігло двоє зацькованих найблагородніших звірів, що ще ніколи не зазнавали такого полювання. Найблагородніші були люди. Дві пари ніг несамовито бігли в темряву вулиць, і страшне полювання, як морочний середньовічний карнавал, посувалося вперед вулицями закляклого міста.

Олекса Кревич і Самуїл Мазур, зацьковані ордою білих мисливців, бігли світ-заочі, кидаючись із провулку в провулок захапано оглядались, пронизуючи поглядами страшну чорну лавину, що з гуркотом невпинно насувалась на них.

Одна мить — і їх може не стати... Мить одна — й найблагородніші звірі можуть сховатися в міських сховищах, але для цього потрібна мить. І не лише часу, але, так би мовити, всіх вимірів; мить, що складаються із всіх маленьких обставин життя й смерти. З дрібнички, що менша за будь-яку одиницю виміру і яка, можливо, знаходиться навіть і в іншому вимірі. Така мить мусить зійти з усіх трибун надлюдських можливостей, щоб підставити ніжку білій орді мисливців.

Олекса Кревич та Самуїл Мазур — підпільники.

На таких звірів полювати найприємніше. Вислідити в сховищі, потім обережно викурити такого звіря на вулиці, і тоді можна розпочати веселу розбещену гонитву за людиною, від якої млосно стискається серце, напружуються нерви, захоплює дух. Це найприємніша розвага між грабунками, погромами, пияцтвом, а особливо між справжніми боями із чорною масою колишніх рабів.

Страшний карнавал із вигуками й пострілами посувався далі. Вже стомилися мисливці, а ще більше найблагородніші звірі.

Самуїл Мазур спіткнувся. У темряві з розгону хтось вдарився об нього, і Самуїл Мазур почув, як чиїсь руки вже обхопили його, але тут з'явився Олекса Кревич і білий мисливець, захитавшись од несподіваного удару, м'яко, як шматок м'яса, звалився на брук.