Ґео Шкурупій - Повстання

— Ми помилились. Командування тут не при чому! В нашому полку всім відомий старшина Завірюха.

— Петро Завірюха? — Дивно! Це краща наша сила. Так?

—Цілком вірно!

В цей час до кімнати зайшов вартовий і сказав:

— Прийшла якась дівчина від старшини Завірюхи, хоче бачити коменданта!

— Впусти!

Вартовий зник і замість нього на порозі кімнати з'явилась Марія Китченко.

Марія таки дійшла до штабу, не зважаючи на небезпеку на вулицях.

Марія зайшла до кімнати й простягла папірець. Комендант прочитав.

— Старшина Завірюха просить, щоб звільнили його брата Миколу! Він ще в штабі?

Ці слова означали запитання: «він ще живий?» Комендант знав про що питати, бо Миколи мало вже давно не бути.

— Так, він у штабі, — відповів вартовий старшина.

Тоді комендант без усяких суперечок написав резолюцію про звільнення. Коли Марія пішла, комендант сказав:

— Ви пам'ятайте нашу розмову про панотця з Солом'янської церкви Василя Прилипаківського? Є пропозиція послати до нього когонебудь із наших з інструкціями. Панотець, відомий всім українець, як голова Солом'янської парафії, має вплив на залізничників. За його допомогою можна досягти перемир'я. Ви розумійте? — І комендант посміхнувся.

— Так що ж ви пропонуєте? — запитали присутні.

— Послуга за послугу! Дійти до панотця дуже небезпечно. Ми пошлемо до нього старшину Петра Завірюху!

Миколу Завірюху звільнили.

З Миколою була Марія Китченкова. Вони поверталися до себе в робітничий район. Миколу звільнили, бо було слово старшини, що Микола більше не прийматиме участи в повстанні.

— Ну, тепер сиди й не ворушись! — сказала Марія.

— Чорта з два! — відповів бойовик. — Я й так зваляв дурака, що пішов на станцію, не додержав дисципліни. Вони посміялись, — сказав він, загрожуючи козакам. — Тепер посміюся я!

І він знову пішов до майстерень.

Січнева морозна ніч.

Напружуючи останні сили, відстрілюються робітничі райони. Відстрілюються Поділ, Шулявка, Політехнікум. Лунають останні постріли в Арсеналі.

Скрізь утома, мороз і ніч.

Тільки залізничні майстерні ще тримаються міцно. Бойовиків уже тільки жменька, але вони працюють.

Військові лагодяться обстрілювати майстерні з гармат, але бойовики теж готуються.

Вночі бронепотяг «Січневого повстання» йде на Пост-Волинський. На бронепотязі кілька кращих бойовиків; серед них Гринер, Антонів, Троянко і Вєтров.

Вони нападають на гайдамаків, що охороняють 6 гармат і вагон набоїв. Постріли рушниць, татакання кулеметів на деякий час розворушують змерзлу ніч.

***

Ніч.

Багато пригод коїться вночі.

Старшина Петро Завірюха, переодягнений в робітника, іде на Солом'янку. І він сам не так боїться бойовиків, як боїться своїх.

Його робітничий костюм серед військових — вірна смерть, вірний розстріл. Ніяка перепустка штабу для такого костюму не дійсна. У відповідь на таку перепустку — куля або шабля.

Петро Завірюха обійшов військову варту й майстерні Караваєвими дачами. Іти слизько й холодно, доводиться провалюватись у глибокі намети, але він іде.

Ось він уже обійшов залізничну колію, і його чорна постать спустилася в яр, де знаходиться колодязь, і потім не по сходах, а по кручах вибралась до Солом'янки, прямо, де знаходиться церква та будинок панотця Прилипаківського.

***

В цей час на посту Волинському все змовкло. Гармати були в руках бойовиків. Навантажений бронепотяг повертався до майстерень.

Буде, буде ще бій за Жовтень.

Мало людей, — є гармати, які принесуть несподівану смерть контрреволюції, є енергія, є запал і свідомість.

Привезені гармати робітники розташували на території майстерень, колонії та плятформах.

Не дивлячись на те, що на четверо гармат приходилось троє гармашів, обстріл міста й гайдамаків почався.

Було гучно і глушливо. Набої співали свої пісні над містом, і кожна пісня завше кінчалась вибухом громових акордів.

***

Поговоривши з панотцем і діставши в нього згоду, Петро Завірюха тією ж дорогою повертався назад.

На цей раз, переходячи яр, він спіткнувся й покотився кудись у глибокий замет. Ледве видряпавшись з нього, він пішов далі.

Скрізь було пустельно. Далеко вили собаки, під ногами шелестів сніг.

Старшині стало самотно й боязко. Вдивляючись у біле поле снігу, він усе йшов, іноді загрузаючи в заметах. Нарешті, він перейшов колонію й Караваєвими дачами вибрався на Шулявку. На вулицях йому стало ще страшніше.