Леонід Скрипник - Матеріяли до біографії письменника Лопуцьки

Інших подій, про які варт розказувати, у Берліні з Лопуцьком не трапилось. Не трапилось їх і по інших містах Европ, бо культура буржуазна, як відомо, бідна, одноманітна й вихолощена. Про це Лопуцька докладно напише в своїй книжці про Европи. — А дівчата там врешті такі, як і в нас. Хіба тільки що чистіші, беруть не дуже дорого і коли й лаються, то не по-нашому. Правда, декого з них Лопуцька навчив у певній мірі нашій мові...

Коли Лопуцька повертавсь, на кордоні в нього відібрали не тільки 48 пляшечок, що заміняли двадцяти-пфенігові штучки, але й ще декілька корисних предметів: три автоматичних ручки, пару черевиків, матерію на сукню жінці (я й забув сказати, що Лопуцька жонатий, але жінку має нецікаву й нелітературну — так собі, тільки для дитини та обіду годиться) і інші. І нічогісінько не помогло, так таки й пропали речі.

Я не кажу, що це була причина, але це був привід, щоб Лопуцькові повернути на нову колію, на якій він і вславився на вік.

Збагачений величезним досвідом закордонного життя і мудрістю життя тутешнього, доживши до дорослого віку, Лопуцька відчув, що не все гаразд в нашій країні. Він переконався, що він вибранець, що він все бачить значно яскравіш, ніж всякі урядовці, що для них тримати кермо пролетарської держави — це просто професія. І Лопуцька побачив, що кермо це часто скероване не так, що воно дає курс хибний. І Лопуцька відчув соціяльне замовлення — виправляти ці хиби.

Важко б було й менш чутливій душі, ніж Лоиуцькова, не відчути своєї місії, не відчути своєї величности. Видавництва розривали його на шматки. «Столичный Пролетарий» друкував уривки з його творів щотижня, а іноді й серед тижня. В найбільшому видавництві почали друкувати повне зібрання його творів і склали з ним угоду, аж до його смерти й на двадцять п'ять років після його смерти. Держава давала йому долари на закордонні поїздки, посилала його лікуватися в Крим, на Кавказ і в Каїр, хоч він ніколи ні на що, крім нежити та гонореї, не хворів. Найвищі урядовці були до нього чемні й уважні. Найвидатніші критики слово за словом розбирали його твори й приходили до висновків, від яких приємно лоскотало десь у Лопуцькових нетрах...

І Лопуцька відчув голос історії і встав, і випроставсь у весь зріст, і відчув себе у всеукраїнському маштабі, і заговорив — теж у цьому маштабі...

І почав Лопуцька громити наше безладдя, і почав виправляти курс корабля всеукраїнського, і відчував Лопуцька себе чи то пророком Єремією, чи то Петром Першим... Проте — це дурниці. — Він відчував себе — Лопуцьком...

Кращі видавництва видрукували його твори в обкладинках з золотом. Кращі театри поставили його п'єси... Кращі критики й найвідповідальніші газети говорили про неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину його творів.

І ввижалося вже Лопуцькові, як пролетарська Україна повертає на правильний, безхибний шлях, що його накреслив для неї він — Лопуцька. І вбачав він вже нову славу, нову пошану й нові авторські (особливо від театральних постановок).

І раптом!...

Отак, знаєте, завжди оте «і раптом»...

— Сумно мені про це розказувати. Та й навіщо? — Аджеж і всі це знають...

Спочатку одна нечемна, махаєвська газета пропечатала несподівані речі, потім друга, потім третя...

Лопуцька перестав здоровкатися спочатку з одним рецензентом, потім з другим, потім з третім...

Сумно, дуже сумно... Нечемні, безчесні рецензенти запродалися різним урядовцям і почали залазити в неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину Лопуцькових творів. І навіть чобіт не зняли...

І саме паскудне, що таки залізли й — мало того — зрозуміли...

Ой, сумно! — і так тричі...

Гордовито, як скеля, тримався Лопуцька проти бурхливого моря нездарних запроданців цілих два тижні. Через два тижні запродалася і найвідповідальніша газета...

Буття визначає свідомість, а Лопуцька, як ми вже бачили, марксист... А буття — це економіка. А економіка — це гонорар. А гонорар — це видавництва та театри. А видавництва та театри — це відповідні урядовці. А урядовці за свій рупор мають якраз саме цю найвідповідальнішу газету... — Діалектика, — сказав Лопуцька.

Гордовитий, як римлянин, Лопуцька пішов до редактора цієї газети й сказав, що він, слово чесне, більше так писати не буде. Гордовитий, як скеля над морем, Лопуцька попросив про це всім не розказувати.