Павло Загребельний - Розгін

Той думав. Страшенно любив цей процес. Набридав усім працівникам редакції, щодня нагадував, закликав, вимагав: "Думайте! Давайте нові ідеї!" Сам теж часто любив показувати, як думає, сидів розслаблено за широким своїм столом, згорнувши з нього всі папери, затуманений погляд не спрямований нікуди, на обличчі страждання, ніби від чогось кислого, цілковита безборонність у всій постаті: змилуйтеся, не заважайте людині зосередитися! Редакційні дотепники цей редакторський стан визначили як: "сон на посту!". Бо ж однаково ніяких оригінальних ідей їхньому редакторові ніколи на думку не спадало ні в часи звичайних клопотів, ні в оті хвилі "думання". Мабуть, коли думають, то не показують цього, бо ще нікому не вдавалося показати невидимого.

Секретарка спробувала не пустити Анастасію, але це було просто смішно. Матеріал у номер! Учені — п'ятирічці. Яке тут може бути думання? Вона влетіла в редакторський кабінет, не дала редакторові часу на обурення й скарги, віялом розгорнула перед ним цілий іконостас академіків: ось люди, які справді вміють думати. Редактор застогнав од професійних заздрощів. З цими людьми він не міг витримати ніякої конкуренції, хоч, правду кажучи, справжній журналіст завжди почувається вищим за всі академії світу, бо ж не вони пишуть про нього, а він про них, не вони оцінюють його роботу, а він — їхню, не вони роблять його ім'я відомим народу, а він уславлює (або ж замовчує) їх.

— То що? — поспитав редактор.

— В номер. Учені — п'ятирічці. Текст зараз буде з машинки. П'ятдесят рядків.

— Тридцять,— безапеляційно заявив редактор, розглядаючи знімки. Робив це вміло — нічого не скажеш. Його девізом було: нічого оригінального! Тільки звичне. Не можна дратувати читача. Газета не цирк і не атракціон з мотогонками по стіні.

— Дамо президента академії,— знаючи все наперед, підказала Анастасія.

— Тоді навіщо ж ви розгорнули переді мною цілу Третьяковську галерею? — простогнав редактор.

— Показати, що ваші працівники не марнують часу.

— Президента ми вже давали на тому тижні. А от Глушкова давно вже не було на сторінках. А де Глушков?

— Його не було на зустрічі. Зайнятий.

— А це хто? Можу я публікувати такий знімок? Анастасія відсунула від себе знімок, який редактор погор-

нув до неї, запрошуючи її придивитися пильніше до своєї роботи: невиразний чоловік у сірому костюмі одною рукою навіщось висмикував з-під піджака свій дорогий галстук, а другою тримався за кінчик носа, так ніби хотів видобути звідти якісь істини.

— Здається, його прізвище Карналь,— спокійно мовила Анастасія.— В мене записано.

— Записано! — обурився редактор.— Ви не знаєте Карналя? Тоді що ж ви знаєте?

Після цього мало бути таке: "Підіть і прийдете до мене тільки тоді, коли знатимете все про академіка Карналя!" Традиційне покарання для всіх, хто насмілювався виявити якесь незнання перед грізним редактором. Але цього разу редактор був добрий, сказати б, погрозливо-добрий.

— Я допоможу вам. Я піду вам назустріч, Анастасіє. Ви впізнаєте ближче академіка Карналя, якого в нас знає кожна мала дитина, а от працівники нашого органу...— Він вчасно стримався від потоків традиційних звинувачень і докорів, трохи подумав, демонструючи перед Анастасією весь невичерпний арсенал зовнішніх виявів цього приховано-загадкового процесу, тоді милостиво кивнув: — Сядьте.

Анастасія сіла, тріпнула своїм коротким волоссям, блиснула очима, куснула губи, насилу стримуючи усмішку.

— Чому ви така несерйозна?

— Я серйозна! Я навіть занадто серйозна. Щоб довести це, можу попроситися чергувати завтра в друкарні.

— Знов на вихідний? Ну, це ж несерйозно! Ми не можемо допустити, щоб...

— Я це знаю, дякую за турботи. Коли не можна, то й не можна. Ви щось хотіли мені сказати про Карналя.

— Не просто хотів. Я даю вам редакційне доручення. Ми відкриваємо нову рубрику. Спогади ветеранів війни. Називатиметься: "День на війні". Тисяча чотириста вісімнадцять днів — і з них вибрати один, який запам'ятався найбільше. Як вам ця ідея?

— Очевидно, грандіозна, але я неспроможна її оцінити як слід.

— Оцінять без вас. Громадськість, відповідальні товариші.;. А вам перше завдання.

— Ви ж щойно казали про академіка...

— Саме про нього. Ви повинні зустрітися з академіком Карналем і організувати його спогад про один день війни.

— Хіба він був на війні?

— А де ж він, по-вашому, був?

— Я це до того, що Карналь видається ще молодим. Принаймні не таким, як ветерани... А втім, я не знаю... Війна закінчилася тридцять років тому... Коли йому тепер сорок, то що ж він — десятилітнім брав участь у війні?