Павло Загребельний - Розгін

Карналь чи почув, а чи й ні. Спочинок для розуму тривав одну лиш мить, його мозок уже жадібно вгризався в якісь лише йому самому відомі ідеї, академік позирнув на свого помічника майже знетямлено, мов на неживий предмет, ніби на стовп повітря, глянув безвиразно й навіть образливо, але Олексій Кирилович не збентежився таким ставленням до своєї особи (бо що таке особа там, де повинен торжествувати обов'язок?), він знав, що конче повинен пробитися до свідомості Карналя зі своєю інформацією, хоч би яка вона була незначна або й мізерна, в цьому, власне, й полягав, як на його думку, найперший обов'язок усіх помічників світу, найвище їхнє призначення й виправдання самої професії. Коли ж є мета, то для досягнення її треба застосувати всі відомі засоби, а в Олексія Кириловича, як у чоловіка втаємниченого в найнеприступніші тонкощі тактичного і стратегічного мислення, засоби були практично невичерпні. Щоправда, він не належав до фахівців, а скоріше до дилетантів, тому часто сама суть того чи іншого широко застосовуваного серед співробітників Карналя методу розумових спекуляцій не була йому зрозуміла, він схоплював іноді лише щось побічне, несуттєве, саму лиш назву, надто ж коли вона була так чи інакше приваблива або інтригуюча. Так, йому подобався термін "мозкова атака", або, як кажуть американці, brainstorming. Термін цей Олексій Кирилович розумів буквально: атакувати співрозмовника, пробиватися до його свідомості будь-що, навіть коли той відмахується від тебе, як від осінньої мухи.

Цього разу годився саме спосіб мозкової атаки, отож Олексій Кирилович, ще трохи постоявши між Карналем і тими численними обов'язками, які вимагали його присутності десь поза межами цього просторого кабінету, знов повернувся до свого повідомлення про настирливу кореспондентку, але тепер уже це мало вигляд не просто безсторонньої, позбавленої емоційного елемента інформації, а набуло, сказати б, деякого олюднення, бо помічник хотів виправдатися за своє не зовсім ґречна поводження з кореспонденткою, хоч ніхто його й* не звинувачував у неґречності.

— Ви не турбуйтеся, Петре Андрійовичу,— довірливо мовив він академікові,— це не з органу...

— Не зрозумів,— стріпнувся від своїх думок Карналь.— Хто, що? Звідки?

— Ця кореспондентка, про яку я щойно... Не з партійної газети... Коли б центральний орган, то я... Ви ж знаєте, Петре Андрійовичу, з пресою ми завжди в контакті... Але це ні...

— Тоді звідки ж? — Карналь нарешті починав, здається, цікавитися, що теж не могло бути бажаним для помічника.

— Молодіжна газета,— вибачливо посміхнувся Олексій Кирилович,— знаєте: комсомольці, молодіжні серця... До речі, із зустрічі учених з журналістами всі газети тоді дали ваше фото, а ця газета єдина не дала.

— Не дала? То там, видно, цікаві люди?

Олексій Кирилович зітхнув. Не завжди устами академіків глаголить істина, як і устами младенців. На жаль.

— Я сказав їй, що ви ніколи не згадуєте. Про війну особливо.

— Ви в цьому переконані? — з цікавістю позирнув на помічника академік.

— Принаймні я не чув од вас... За час мого... Окрім того, я сказав їй, що ваш час належить державі, народові, ніхто не має права марнувати його... Коли ж треба редакції, то повинен бути дотриманий рівень і домовлятися має щоразу тільки головний редактор або й ще вище...

Але цього вже Карналь знор не слухав. Хто там має домовлятися, редактор чи хтось вищий, і хто ще вищий, і що воно таке— ніщо вже не цікавило цього втомленого чоловіка. Не ображало його й те, як безцеремонно порядкують його часом, мало не наказуючи йому, в який спосіб найефективніше витрачати той час. Зате безмірно здивувало, що навіть цей наближений до нього і, ясно ж, підставлений Кучмієнком для всезагального вивчення й спостереження чоловік, власне, й досі не помітив, що він, академік Карналь, ось уже багато місяців майже цілковито перебуває в сфері спогадів, заполонений спогадами, до того ж болючими й нестерпними, від чого коефіцієнт його корисної дії починає наближатися до нуля, коли вже й не досягнув цього рівня.

— Скажіть, Олексію Кириловичу,— запросивши свого помічника сісти, хоч той у своїй вічній розчахненості ніколи не хотів цього робити,— ось ви розпорядилися за мене... Відмовили мені в праві на спогади про війну... Які мотиви? Могли б ви пояснити?

Олексій Кирилович знітився.

— Зрештою,— розвів він руками,— я не зовсім точно висловився... Відмовляти не маю права... Але порадити... Я порадив тій дівчині...