Павло Загребельний - Розгін

Дощ почався ще тої ночі, коли американці здійснили особливо вдалий наліт на станцію й місто, дощ лив ось уже кілька днів, цивільне населення загнане було в міське бомбосховище, вирите в надрах глиняної гори за станцією, американці сипали бомби щедро й наосліп, бомби рвалися навіть у далекому лісі; багато з них упало на глиняну гору, і обидва виходи з бомбосховища виявилися заваленими. Мало не всі жителі містечка були поховані в глиняній горі, вони сиділи там у суцільній темряві, може, задихалися без повітря, може, вмирали з голоду, може, потопали в холодних підземних водах, викликаних вибухами бомб. Рятувати їх не було кому. Йшов лютий сорок п'ятого року, радянські армії вийшли на Одер, навіть сліпі бачили кінець війни, Німеччина металася в останніх судомах, тотальна мобілізація повимітала найостанніших калік, фронти ковтали все, в тилу лишалися жінки, діти, безнадійні каліки, а над ними — безлика, жорстока сила всіх отих гауляйтерів, крайсляйте-рів, охоронних військ, таємних служб, катів, убивць, донощиків і просто негідників за фахом і покликанням.

Поховані в глиняній горі були мовби втіленням тої безвиході, в якій опинився весь німецький народ. Диктатори завжди ставлять свої народи в безвихідь, тоді вимагають жертв, самовідданості й, звичайно ж, рабської покірливості. Вмирання за невідомі, але неодмінно високі ідеали належить до найвищих цнот, і ось ті, хто сидів десь у мороку підземелля, мали прекрасну нагоду виказати відданість і покірливість долі. До глиняної гори мерщій пригнано кількадесят польських полонених, виснажених до краю італійських солдатів, недавніх союзників, а тепер ворогів, кинуто було й каторжну офіцерську команду радянських полонених.

Цих людей мали б об'єднувати спільні зусилля — об'єднувала ненависть. Вони ненавиділи вартових, усіх отих безіменних, списаних з фронту через каліцтво есесманів, щедро наділюваних гефтлінгами 1 уїдливими прізвиськами: Лунатик, Гітлер, Боксер, Собака, Паралітик. Почуття ненависті мимоволі поширювалося й на тих, хто сидів у нетрях гори: ну, гади, попалися, ось би до вас і всіх цих, що на волі... Не думалося, що там діти й жінки, були вони для вмираючих в'язнів найперше ворогами, безтілесною й безликою масою, гідною лиш прокльонів і почуття мстивості. Бо хіба ж то не вони повторювали віршик з хрестоматії: "Візьмемо на себе всі незгоди війни: ніч, і вогонь, і нужду, і жорстоку смерть, коли звелить доля..." І хіба не вони вимагали свободи й хліба лиш для себе? Чому свобода лише для них і хліб тільки для них? Де інші? І чи можна коли-небудь нагодувати ненажер, які думають про хліб, забувши про чисте сумління?

Поляки працювали мовчки. Вдавали, що працюють. Італійці підбадьорювали себе погукуванням: "Лаборандо! Престо!" — але ворушилися досить мляво, бо не мали сили. Команда, в якій був Карналь, саботувала майже відверто. Мали усталену славу саботажників, не боялися вже нічого, кожен зазирнув на край життя, відкрилися його очам всі глибини небуття, смерть ходила коло них на відстані простягненої руки, жалюгідна нетривкість вичерпаного до крайніх меж тіла, ганебна залежність від сліпого випадку, від примхи озброєного охоронця — все це навчило їх покладатися лише на силу духу, на власну твердість і непохитність. Такими були скрізь, цим трималися до самої смерті й навіть після смерті. Карналю пощастило в нещасті, коли він опинився серед цих людей. Зібрані з багатьох концтаборів, безнадійні, штрафники, випадково вцілілі, вже наперед записані в реєстри смерті, ці люди вражали навіть есесівців, перекалічених на Східному фронті й приставлених до радянських полонених, аби задовольнили свою жадобу помсти, бо ж для таких мститися ніколи не пізно.

* Гефтлінг — арештант, в'язень (нім.).

Незмога було собі уявити здруженіших людей за цю штрафну команду, але до здруженості, сказати б, загальної неминуче додавалася ще й товариськість групова, команда ділилася на маленькі осередки, в яких люди сходилися ще тісніше, єдналися несподіваними симпатіями, замилуванням, повагою. Карналя через те, що був наймолодший, звали всі Малим, його найближчими друзями були Професор і Капітан. Власне, Професор Георгій Гнатович у мирному житті був доцентом, викладав у Одеському університеті математику. Капітан Гайлі справді мав таке звання в армії, до війни працював головним зоотехніком конезаводу в Туркменії. Професор — це суцільний розум, Капітан — краса, зграбність маленького м'язистого тіла, нестримна жадоба волі, палкий темперамент сина пустелі, а що міг додати до їхніх гідностей Карналь? Був Малий — і цим усе сказано. Ним мали піклуватися, опікуватися, йому помагати, його захищати, його вчити. На фронт прийшов відразу з десятирічки, та й то недорослий, бо в школі вчився надто успішно, перескочив аж через два класи й десятий закінчив шістнадцятилітнім. До армії брати не хотіли, тоді написав листа маршалові Тимошенку, і хоч відповіді не встиг одержати, військкоматівці з поваги до такої хлоп'ячої наполегливості послали Карналя до автомобільного училища, до якого він так і не доїхав, зате доїхав до фронту, і війна для нього почалася з червня сорок першого, а урвалася кілька місяців тому вже на словацькій землі. Може, поважали його саме за те, що був він "найсвіжіший" з полонених, більшість мандрувала по концтаборах вже з сорок другого й сорок третього, лишилося кілька навіть з сорок першого, хоч на тих дивилися як на святих, ніби на посланців з того світу. Тих, що з сорок першого, намагалися оберігати, але ще більше оберігали Малого, бо це ж був ніби посланець великої могутньої армії, яка вже дотрощувала фашизм і ось-ось мала дійти до Берліна.