Павло Загребельний: Розгін

— Кажу тобі: бог кібернетики! Щоб я так живі

— А хто ж тоді Глушков?

— Глушков — верховний бог.

— Рядові боги мене не цікавлять. Я атеїстка-монотеїстка. Вже коли вішатись, то на високім дереві.

— Ти здурілаї

— Вже давно. Ти й не помітив?

Вона дістала дзеркальце, поправила зачіску, блиснула до себе чорними своїми очима, сподобалася сама собі, хотіла припудрити ніс — передумала, хотіла піти звідси, не чекаючи кінця зустрічі вчених з представниками преси, але щось її втримувало. Може, оте настирливе шепотіння Яші Лебензона, який будь-що намагався просвітити Анастасію:

— Він же ж академік!

— То й що!

— Авторитет.

— Тільки те й роблю, що зустрічаюся з авторитетами.

— Голова!

— Нудно, Яшо.

Лебензон мав би поглянути на неї, як на божевільну: він не знав, що таке нудьга, і не вірив у існування знудьгованих людей. Та й взагалі поглянути на Анастасію не міг: не мав часу, клацав своїми апаратами, кожен з яких "націлений" був уже заздалегідь на якусь редакцію, бо замовлень Яші ніколи не бракувало.

Анастасія дивилася на Карналя. Сірий костюм, здається, модний, але без навмисності й без підкреслювання модності. Галстук дорогий аж занадто — єдина річ, яка може привернути увагу. Тільки галстук? А що ж іще? Вона думала про Карналя мовби з примусу, мляво, зачіпала його лиш краєм думки. Він не приваблював нічим, хоча й не відштовхував. Просто лишав байдужою. Та, власне, вона й затримувалася тут не через Карналя і не через оте шепотіння Яші Лебензона, а тільки тому, що зненацька згадала, який сьогодні день. П'ятниця. Останній робочий день тижня. Проситися знов чергувати в суботу? Але з неї вже й так сміються! А редактор, цей нестерпно відвертий у висловлюваннях чоловік, неодмінно скаже їй: ви хочете грати жертву, але ми не підемо вам назустріч, бо почуття справедливості ставимо над усе; кожен повинен скористатися з належного йому відпочинку. Редактор, коли хотів бути єхидним, завжди вдавався до такого громіздкого й незграбного багатослів'я.

"Скористатися з належного..."

Ніхто не знає, що для самотніх найтяжчими видаються саме святкові дні. В найгустіших натовпах, в найбільшій людській тісняві не сховаєшся, не загубишся, не порятуєшся. Помітять" викриють, розіпнуть на схрещеннях поглядів, утворять довкола порожнечу... Гляньте: сама, одна, як билиночка в полі! Така молода і ніби й симпатична, а бач... Чоловік від самотності може хоч напитися. Жінка — хіба що кусати собі лікті. Інші, може, й не відчувають самотності так гостро, Анастасія ж боялася просто розпачливо. Дитинство її минуло серед військових, батько завжди брав її з собою на .учення, знайомив з такою силою-силенною офіцерів і молоденьких солдатиків, що згодом їй стало здаватися, ніби весь довколишній світ — це оті молоді красиві люди в уніформі, збиті плечем до плеча в нерозривність, у здруженість, у моноліт. Світ молодий, бадьорий, невичерпний. Коли закінчувала дев'ятий клас, загинув батько. "При випробуванні нової техніки..." З матір'ю ніщо не єднало Анастасію, звикла до чоловічого діяльного світу, не хотіла занурюватися в неминучий смуток і понуру щоденність. Кілька років метань, розчарувань, упертості, болючих досвід-чень, аж до невдалого короткочасного одруження — і ось страх самотності у святкові дні, коли торжествує те, що в дні робочі якось мовби непримітне, про що не дуже охоче пишуть газети, чого не показують по телевізору,— настає царство так званого "особистого життя". Ясна річ, вона теж чимось заповнювала вихідні й свята, але іноді було просто нестерпно. Тому найбуденніший день тижня — понеділок — був для Анастасії завжди святом. Сьогодні ж, на жаль, не понеділок — п'ятниця. Тому й доводилося стирчати на цій нецікавій зустрічі, нецікавій не по суті своїй, а по тому, що з неї зробить їхній редактор, який зажене її під рубрику "Вчені — п'ятирічці", дасть тридцять рядків мертвого тексту і не вибере жодної з фотографій, зроблених Анастасією, посилаючись на потребу "економити газетну площу" і навіть не лякаючись знущального запитання своєї зухвалої працівниці: "А навіщо економити?"

Академіки роз'їжджалися в нових "Волгах". Аиастасія підійшла до своїх "Жигулів" і тільки тоді помітила Кариаля. Йшов пішки. Не мав машини чи не хотів затримувати шофера? Несподівано зринуло зухвале: ану ж запропоную підвезти? Так, щось невловиме, пустотливе — забаганка, примха. Від свого наміру відмовилася відразу, надто що помітила, як ще якісь два чоловіки рушили пішки слідом за Карналем. Теж академіки? Але вони, здається, не виступали. Наздоганяють Карна-ля чи, може, оберігають від таких, як вона? Анастасія рвонула до редакції. Не відзначалася послідовністю в думках. Поки доїхала, геть забула про Карналя. Здала плівку в фотолабораторію, за годину забрала ще трохи вологі знімки, потріпуючи ними, пішла до редактора.