Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

Едек відчував, що Метек не може вирішити, як йому ставитися до нього. Читав у погляді цього блідого хлопця і відразу, і подив, і неприязнь, і велику симпатію. Тільки посміхнувся на ті його погляди, та й годі.

Мегафон хрипко оповістив про відхід чергового поїзда. Гасинець злякано глянув на годинник. За п’ятнадцять хвилин мав прибути його поїзд. Сказав про це товаришеві. Едек глузливо кивнув головою.

— Ну то біжи, бо не встигнеш... На все добре.

Але Метек не поспішав прощатися. Він мовби щось зважував. Губи його затремтіли раз, удруге і стислися. Товариш, іронічно всміхаючись, дивився на нього.

— Ковтнеш іще чого-небудь? Кажи.— Він знову говорив, як і раніше, лукаво-жартівливо.

— Знаєш, ти міг би на якийсь тиждень поїхати зо мно,— зважився нарешті Гасинець.

Його погляд був сердечний, м’який. Едек давно вже не відчував такої дружньої уваги до себе. І йому стало якось легше. І вже іншим тоном, зовсім не схожим на попередній, він запитав:

— А батько не дорікатиме тобі?

— Ти ж не скандалитимеш у нас. Побудеш тиждень, два, побродиш по лісі, може, якого щупака піймаєш, хоча вже й пізно, то що ж батько матиме проти? Ну як, їдеш?

— Їду,— сказав Едек.

Квиток купили в останню хвилину. На пероні метушня. Едек перед самісіньким паровозом перебіг через колію, вскочив до вагона з другого боку і зайняв двоє місць. І ось вони їдуть. Постукують колеса, біжать назад кілометри, крізь прочинене вікно задуває холодний вітер, освіжає побиту і заклопотану думками голову.

Вагон захитався дужче, заскреготів. Поїзд минав якусь стрілку, переходив на іншу колію. Едекові думки про багатий на переживання минулий вечір перервав хрипкий голос жінки, яка зіщулилася на своїх клумаках.

— Холодно, любеньки! Дує в щілину...

Едек здвигнув плечима, але причинив вікно. Постояв ще трохи, потягся по цигарку, одначе не закурив. Губи йому потріскалися, в горлі дерло — дуже накурився. Відчував утому. За вікнами дедалі більше сіріло, вже видно було контури лісу, повз який ішов поїзд. Залєський повернув до свого купе.

Гасинець, уткнувшись обличчям у куртку, що звисала з вішалки, все ще спав. Якусь мить Едек тепло дивився на нього. Потім обережно, щоб не розбудити товариша, сів рядом. Хотів іще прикинути щось, поміркувати, але втома була дужча. І незчувся, як заснув важким сном...

...Ні, втеча, він знав, нічого не дасть. Вони от-от наздоженуть його. Він уже чув дихання найближчого, краєм ока бачив руку, яка тяглася до нього. Знову пустився швидко бігти, хоча від утоми серце рвалося з грудей, перехопило дух. На цей раз він одбився — був уже на Старому Місті, де знав кожен закапелок, кожен прохід, кожну купу цегли на нових будовах. Ще трохи, зараз він скочить убік, потім прослизне в підвал зруйнованого будинку, а звідти через старе подвір’я — на іншу вулицю. Здавалося, він уже вільний, коли це почувся оклик і одразу ж гучно пролунав постріл, за ним ще і ще, водночас навколо засюрчали міліцейські свистки. І одразу ж рука міліціонера міцно стислася на його плечі. Він шарпнувся, крикнув, подумав, що все вже пропало, що все-таки дівчина казала правду...

Побачив над собою стурбоване обличчя Гасинця. Поїзд повільно підходив до станції.

— Що з тобою, Едек? Ти кричав, метався... Снилося щось погане?

Позаду товариша він побачив зацікавлені обличчя пасажирів, ясний день за вікном вагона, будинок станції, натовп людей. Усе зрозумів. Так, то був сон, жахливий сон...

— Снилося, що я кудись тікаю, якісь постріли, сам не знаю...

— Дурниці! Головне, що ми вже приїхали. Ми на місці, в Піші. Кілька кілометрів — і дома,— сказав Метек.

Едек не одразу прийшов до тями. Страшний сон чітко стояв перед очима. І тривожило його не те, що за ним гналися, його ловили міліціонери, а те, що Красавчик справді... Ні, він не міг вимовити того слова навіть сам собі.

Після тривалої негоди, мряки і дощів настав ясний, сонячний листопадовий день.

Над будинком станції чорніли великі літери: «Піш».

Побачивши їх, Едек нарешті зітхнув з неприхованою полегкістю. Жваво скочив з приступок вагона, усміхнувся до Гасинця.

Кульгаючи на одну ногу, чорний цуцик припав до землі, обережно підкрадаючись до сарни, яка завмерла в німому спогляданні перед огорожею палісадника. Очі дворняги блищали мисливським запалом, хвіст стирчав трубою, вуха нашорошились. Собака уже майже досяг її сірого вбрання, коли сарна схилила набік голову і водночас різким стрибком викинула назад ноги з твердими ратичками. Пес відскочив, але, видно, йому трохи дісталося, бо заскавучав од болю та сорому і, підібгавши хвоста, утік на поріг. Сарна обернулася, нахиливши голову, хвилину стояла готова до нападу.