Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

Підводячись обережно, щоб не розбудити свого супутника, Едек усміхнувся давнім спогадам. Він, шкільний забіяка, учасник усіх бійок, за своєю вдачею не терпів хирлявих, але, не знати чому, заприятелював тоді із кволим Гасинцем. То навіть не була дружба — надто різні були у них інтереси. Якось просто захистив його від нападок злобних товаришів, одлупцював кількох з них, та й усе. Ну і ще отой випадок на ковзанці, тоді все могло скінчитися куди серйозніше... Ех, давня історія! І ось тепер ця несподівана зустріч, а потім — намір виїхати десь на край воєводства, в якусь там паршиву діру.

Едек вийшов у тамбур. Там, умостившись на здоровенних клумаках, дрімала якась жінка. Він курив, заздрячи всім, що можуть отак спокійно спати. Залєського не брав сон, хоч він і був добряче стомлений.

«Нерви, хай йому чорт»,— гірко прошепотів, губами пересовуючи цигарку з одного куточка рота у другий.

Дістав дзеркальце, подивився на себе. Розбита губа і великий синець під оком переконливо свідчили про недавню бійку.

Ще невідомо, чим усе це скінчиться...

Невже справді вбив? Та дурна дівчина репетувала так, що було чути на другому кінці міста, але звідки вона могла знати? Страх дрібним дрожем пробіг по ньому. Цигарка пекла губи, Едек кинув її додолу, сердито притоптав ногою.

«Так, але ж якби не та залізяка в газеті, він мене послав би на той світ. Я ж захищався...»

Ні, він не мав тепер ні бажання, ні сили думати про все це. Притулився гарячим лобом до холодної, мокрої шибки. На мить від цього стало легше, та незабаром і скло стало таке ж гаряче, як і тіло. Едек зиркнув на жінку, що дрімала на своїх клумаках, прочинив вікно. Поїзд мчав, і знадвору у вагон вривалось, аж свистіло просякле вологою повітря. Він висунув у вікно голову, підставивши її під навальні удари вітру. Стояв так довго, аж поки не відчув, що його проймає холод. Тоді причинив вікно, залишаючи тільки невеличку шпаринку. Знову потягся по цигарку.

«Розклеївся, хай йому чорт».

Був злий на себе, що так легко піддається миттєвим настроям. Досі він міг упоратися з ними. Перед очима постав Красавчик, який нерухомо лежав на тротуарі ольштинської вулиці. Едек скоріше відігнав од себе цей спогад. Тепер він боявся своїх власних думок, мабуть, уперше в житті чогось боявся.

За вікнами вже трошки сіріло. Незабаром п’ята година. За годину вони будуть у Руцяному. Потім далі, на Піш...

Він ніколи не був там. Мандрував трохи по озерах, але в ті краї не заїжджав. Подумав: як то воно буде у Гасинця? Будинок лісничого, нібито цілковите безлюддя. Ліс, ліс, вода і звірі. Людей можна полічити на пальцях... Його влаштовувала така перспектива. З нього було вже досить великого міста. Тепер він мріяв про спокій.

А взагалі якось дивно складається все це. В пам’яті знову зринали події минулого вечора...

Ще за дверима він почув буркотливий сестрин голос. Хотів непомітно прошмигнути в бічну кімнатку, де спав. Та де там, сестра відразу роззявила рота:

— Гляньте-но, що за диво, ясновельможний граф о дев’ятій годині вже дома.

І одразу ж придивилася до нього уважніше. Обличчя його було закривавлене, руки теж. На костюмі застигли густі великі краплі, що сочилися з розбитої губи. Стривожена, підскочила до нього, гукнула чоловіка.

— Дайте спокій! Набили мені морду, та й годі. Нема чого чіплятися.

Ну й наробив він собі тими словами! Яких тільки не наслухався лайок — і негідник, і бандит, хуліган, що прямісінько йде в тюрму, і нероба, який ніде не працює, а тільки займає чужий куток та геть об’їдає своїх родичів...

Далі Едек уже не міг терпіти. Йому хотілося спокою. Пішов до своєї комірчини — нори площею два на два метри, дістав із тайника пачку грошей, кинув сестрі кілька червоних сотень.

— Це вам за куток і їжу. Тиждень тому я ж платив...

Затихли. Низька, дебела жінка із стомленим, злим обличчям хутенько сховала гроші за пазуху. Пом’якшала.

— Ех, Едек, Едек, і чого ти на чесну дорогу не вийдеш? Зроби собі компрес або, ще краще, приклади до губи залізо, то відтягне.

Він годину мучився з компресами та шматками металу, які притуляв до болючих місць. Потім швиргонув усе в куток, запнув ганчірку-завіску на дверцятах своєї комірчини. Лежав і думав, що робити далі. Вперше від думки про майбутнє стало тривожно.

Неспокійно прислухався до звуків знадвору. Від кожного гучного кроку на вулиці серце так і заходилося. Може, це по нього? Викурив усі цигарки. Зять і сестра вже спали. Його не брав сон, він, зрештою, боявся сну. Хотів уявити, що з ним буде... Знову прикладав компреси. Опухи помітно спали. Стінний годинник на кухні пробив три чверті на дванадцяту. Отоді йому і спало на думку тікати. Тікати з цього дому, де він ніколи не зазнав ні крихти сердечності, де завжди бачив тільки холодну корисливість; тікати з міста, де так чудернацько кривуляли його літа, і, може, навіть із країни, в якій він не бачив для себе майбутнього.